yurlogvyn

СКЛЯРІ
У радянських кінохроніках їх не знімали. Та й фотографій їхніх у повному „обладунку" ще не бачив. Тих людей і їхню працю я бачив від самого початку проживання у Києві від 1945 року і десь аж по рік 55–56. Це були умільці, рукодільці і спритники, що серед тієї убогості і розрухи, серед речового голоду (а не лише хлібного) допомагали людям вижити. Та й самі за свою допомогу мали можливість виживати. Склярі виділялись зразу серед них. Бо у кожного була велика дерев’яна коробка, з якої стирчали різні шмати, листи скла. Як правило, склярі гуртувались на базарах або біля базарів. На Сінному (найближчому від нас) базарі, на Житньому, на Лук’янівському, на Євбазі і, взагалі, на всіх базарах, які тоді існували в Києві… Бо від багатьох базарів вже й сліду немає. І навіть ніхто й не пам’ятає на перехресті яких вулиць і в яких кутках Києва вони знаходились. Тож, повторююсь, кожен скляр мав великий плаский дерев’яний ящик з відкритим верхом і двома паралельними дерев’яними дощечками-ручками. У цей ящик, чи в цю коробку, вміщалось кілька листів віконного скла. Ноша досить важка, якщо враховувати вік склярів. А були вони всі або геть старі, або підстаркуваті і дуже спрацьовані. Чомусь вони завжди привертали мою увагу. Але молодих чи середнього віку склярів я жодного разу не бачив.
На базарах вони стояли або біля входу, або, під кінець дня, біля ”закусочной”. Ну там їх і знаходили клієнти, у яких виникла нагальна потреба щось там та засклити. Чи вікна, чи двері, якщо там скляні шибки. Той чоловік, що одержав замовлення, неквапно підіймав свій ящик, ставив його собі на плече і поволі чапав за клієнтом. Там, на місці, оглядав детально, без зайвого поспіху – і проміряв лінійкою, і промацував пальцями. Далі витягав із найглибшої та найзахищенішої кишені (чи то в бушлаті, чи в кухвайці, чи в шинелі) головний свій інструмент. Це дерев’яна, засмальцьована і відполірована безліччю дотиків пальців, невелика ручка. А на кінці мала латунну пласку голівку. З малесеньким-малесеньким камінчиком, як макове зернятко, у центрі. Ото й був той “алмаз”, яким різали скло. Скляр добре примірявся до скляного листа. Щось на ньому намічав. І далі, вже під лінійку, раптом робив рівний довгий рух правицею. Одним помахом. Скло ніби відповідало на той рух руки таким чітким шерхотом – ш-ш-ш-уіть! Від цього руху “алмазом” по склу з’являлась, ледь помітна, рівна й довга подряпина. Далі скляр починав важкою мосянжовою голівкою “алмазу” постукувати по склу поруч із подряпиною. Постукав легенько, постукав, постукав. Потім натискав на зайву смугу скла і раз! – скло відділялось рівненько-рівненько по всій довжині нарізу. Як правило склились кватирки чи шибки вікон. Основними замовниками були батьки школярів, особливо підліткового віку. Бо всі вони очманіло ганяли м’яча цілими днями, до певної темноти. На подвір’ях, на вулицях, на пустирях, на “пожарках”. І не було такого двору чи провулку, щоб хтось хоч раз та не побив вікна сусідам. Із того, звичайно ж, починався страшенний галас. І мати, дуже рідко батько, давали прочухана своєму поросяті. Хто давав ляпаса, крутив вуха, а хто й лупцював ременем.
далі буде

У Калечиця не одне покоління всяких там і народних і заслужених та просто членів спілки робили свої фоторепродукції. І завжди з тими лівими заробітками, чи приробітками, все було добре – все встигав – і план для Академії і для себе в гаманець. Та одного разу трапився незвичайний випадок. Точно у 1949 році. Бо в грудні вся країна Рад мала відсвяткувати сталінській день народження. Ще із зими 48-49 років почалась гарячкова підготовка до великого дійства.
В Академії, зокрема Степан Андрійович Кириченко, наприклад, з дружиною Надією Клейн, робили мозаїчний портрет товарища Сталіна. Інші живописці в академічній майстерні теж щось робили. Існувала і керамічна майстерня при Академії Архітектури. То вони там ліпили якісь вази і макітри декоративно-монументальні. І розмальовували їх у дусі малоросєйському з визеруночками-квіточками та портретами Батька Сталіна.
А от Калечицю замовили - тільки брехати не буду, бо не знаю, хто міг стільки замовити - фотопортрети Генія всіх часів і народів. Чому саме, не пам’ятаю, батько взяв мене із собою до Академії. Певно, що було весною, але ранньою, бо ходив я ще в пальто, перешитого із батькової шинелі.

далі буде

Другий фотоапарат батько купував певно, року 48, а можливо й 49. Зараз поясню, чому не купив, а купував. Бо він не менше місяця приглядався до нього. І мене брав із собою. Той комісійний магазин знаходився на правому боці вулиці Леніна на кілька будинків нижче готелю «Інтурист». Від нього униз ішов цілий ряд старосвітських будиночків, ну просто, як у часи Фундуклея. В одному із них і знаходився комісійний. Там все разом, як у печері Аладіна. Дуже дорогі букіністичні книжки і поруч біноклі, фотоапарати, якісь годинники чи хронометри, може ще якась апаратура, важко мені сказати, може то були барометри серед тих дивних речей. І на поличках ціла виставка трофейних фотоапаратів. Всі вони блищали об’єктивами, ніби то бугаї вилупились на покупців своїми виряченими очима. Подерті, пошкрябані дорогі шкіряні футляри із оксамитовою підкладкою в середині, тьмяна мідь якихось ричажків, коліщаток, штирків і кнопок, блиск нікелевих деталей ... Батько брав мене в свої походи до комісійного. Все придивлявся, примірявся. Пам’ятаю, що дуже зрідка з полиць зникали фотокамери. Більшість стояли нерухомо місяцями.
Потім батько потяг туди і дядю Ваню Косаревського. Тепер вони удвох дивились, приглядались до фотоапаратів. Дивились крізь об’єктив напряму, зазирали у темні нутрощі камер. Я так зрозумів, що вони вже пригледіли собі один фотоапарат. Але вони ще передивились і всі інші фотоапарати, щоб чогось не проґавити. І от тоді, коли вони вивчили, можна б сказати, вони повернулись до потрібного. Тобто, дядя Ваня був за експерта, як людина, що мала більше досвіду в робі з цими механізмами.

далі буде

Командний склад армії-визволительниці на хідник свої трофеї не викладав. Для цього були комісійні магазини. Особливо розкішний магазин знаходився навпроти і навкіс від цирку «Шапіто» на розі Саксаганського і Червоноармійської. Чогось мені пригадується там здоровенне кругле дзеркало, може метр у діаметрі, в оправі з карельської берези. І стояло воно на нічному столику теж із карельської берези. Коричневе, лискуче все зіткане із мерехтливих світлих і темних смужок деревного візерунку. Було там і біле боа з писцевого хутра і величезне віяло з білого страусового пір’я ...
На розі Ворошилова (Ярославів вал) і Воровського (Бульварно-Кудрявська) просто на газеті, на хіднику долі лежало кілька фотокамер різної стадії побитості. Всі трофейні. «Найновішу» з них і вибрав собі батько.
Вони удвох із Косаревським якось відрехтували її. І стала камера придатна до діла.
Знімав батько на широку плівку. А проявляв плівку у чорнім пластмасовім бачку. Але щоб проявити плівку, її заправляв у повній темряві в такий пристрій – «катушку». Хоч батько робив все дуже гарливо, але повна темрява утруднювала точність рухів. І дуже часто, на початку, плівка або надривалась із краю, або заламувалась. «Катушку» батько вставляв у бачок, заливав туди проявник і так починалась проявка. Далі розчин фіксажу, промивка протічною водою. Кран один у коридорі на три квартири. І вода в крані холоднюча. Як починаєш мити руки, то поки скінчиш, зашпори в пучки заходять. А батько годинами бовтався в тих своїх бачках і ванночках.

далі буде

Запас вільхових коричневих чорнил, чи фарби, як кому бажається, практично був необмежений. І батько і дядя Ваня Косаревський робили саморобною «сепією» і малюнки архітектурні і ландшафтні одноколірні перспективи. Пам’ятаю дуже прозорі, ліричні краєвиди Софіївки виконані дядею Ванею в тій техніці. Не знаю, чи лишились вони десь у його нащадків, чи може лежать в архівах Академії Архітектури? До мене доходили погані чутки, що з тими архівами вчинили так само, як і зі старою архітектурою Києва ...
Ще вони удвох, батько і Косаревський, займались фотографією.
Причиною для того стали одні невдалі фотозйомки. У 1946 мій батько, як аспірант Академії Архітектури, поїхав на Волинь. І почав там досліджувати, вивчати знаменитий середньовічний монастир у Зимно. Робив обміри, замальовував, навіть зняв воскові відбитки із клейм старовинних монастирських дзвонів. Потім тьотя Надя допомогла по них зробити гіпсові відбитки. І в батька збереглись ті рельєфні композиції із старовинних дзвонів.
Отут певна прогалина. Не можу сказати, чи там, у Зимно, батько брав у когось фотоапарат і сам фотографував. Чи хтось на батькове прохання сфотографував архітектуру монастиря, а тоді віддав йому плівки. Знаю тільки в Зимно у батька ще не було фотокамери. З величезним зусиллям один старий фотограф зробив з тих плівок відбитки. Але при всьому його зусиллі ті фото не могли піти в роботу. І тоді батько сам узявся за фотографію.

далі буде

У 1952 році Страна Совєтов відзначала 100 річчя з дня смерті М.В.Гоголя. І тоді, до цієї от дати тьотя Надя зробила портрет Гоголя. Барельєф у овалі, в натуральну величину. Гіпсовий відливок, власноручно допрацьований, вона подарувала батькові. Гарний вийшов портрет. Він у нас багато років висів на стіні над моїм столом. Тільки от не пам’ятаю, з яого був оригінал на виставці – чи бронзовий, чи теж гіпсовий, але тонований під бронзу ...
Ну, а дядя Ваня теж малював, але не в порівнянні з тим, скільки часу він витрачав на фотографії.
Так от – у сусідів Косаревських житло обігрівалось буржуйками. Їхні іржаві труби виходили крізь вікна на вулицю. А палили в той час дровами і вугіллям. Вугілля населенню продавали поганеньке. Як правило, брикети бурого вугілля. Але всяким державним, але дрібним, людям по талонах відпускали добре вугілля. На дров’яних складах-магазинах не пам’ятаю щось соснових поліняк. Все листяні породи. Часом привозили поліняки якоїсь однієї деревини. Коли на склад, а він навкіс, на другому боці Смирнова-Ласточкіна, завозили багато вільхи, тоді для батька і дяді Вані випадала прекрасна нагода.
Бо коли палили вільхою на ніч, то вранці з димарів буржуйок звисали бурульки. Світлі й прозорі. Таки прозорі, але коричнево-золотавого кольору, як рідка кава із цикорію. Отоді дядя Ваня і мій батько збивали ті бурульки і складали у здоровенну бляшану банку з-під якихось американських консервів. Потім бурульки висипали до каструлі і починали на плиті розтоплювати коричневі бурульки, а далі їх випаровувати. Випаровували досить довго, бо на малому вогні і до певної консистенції. І, зрештою, виходила прекрасна, коричнево-золотава фарба. Ну, власне, не фарба, а коричневе чорнило, типу сепії. Лягало коричневе чорнило на папір рівненько, без усяких розводів чи осаду. Якщо ви пригадаєте сепії Тараса Шевченка, зроблені ним у засланні, то колір розчину з бурульок був саме такий.

далі буде

Той час – то тільки два-три роки по війні. Гарячково, через силу, понад усі людські можливості відбудовується Україна. Спалена вогнем, погромлена нелюдською люттю і заздрістю до її людей. По-справжньому не хочуть про це згадувати залишки живих свідків. Новій генерації воно лишень для риторики часом придається, та й то – яловими загальниками. А справа дуже проста – партійці, армія та енкаведисти тікаючи на схід, не тільки кидали людей під німецький чобіт. Все, що не могли прихопити із собою – палили, висаджували в повітря. Адже тих, кого лишали, хіба вважали за людей? Нехай їм не буде чого їсти, чого пити, де голову притулити. Тільки щоб німцю скрізь була пустеля.!
А не забуваймо, що в момент найбільшого натиску фашистів їм дістались незміряні землі і на них біля 90 мільйонів людей із совєтскими паспортами!.. Коли «арійцям»-людожерам на Волзі врізали під дих і вони покотились назад, до свого фатерлянду, то тягли до себе все, що тільки могли. А що не могли – нищили в порох ... Недоторканими лишали лише справи про недобите національне підпілля. Про це мені ще в часи туманні, десь років більше тридцяти розповідав мій редактор Льоша Мусієнко. Ну він такі речі добре знав, бо не один рік в «співавторстві» з Головченком (міністр МВД) «тіскал романи» про партизан і підпільників в окупованім Києві ...
І тоді всі проектні архітектурні та будівельні організації напружено, дуже напружено працювали. Розробляли плани забудови і відбудови міст і селищ, заводів, станцій ... А для прийомної комісії треба було дати загальний вигляд, перспективу майбутнього об’єкту. І то, звичайно, чим красивіша картинка, тим більше шансів у проектантів на милість приймальної комісії.

далі буде

МОКРІ ФОТО

Що було цікавого в людях із оточення мого батька? Ті всі люди були майстри. Хто досяг більшого, хто меншого успіху в своєму фахові. Але не пам’ятаю серед них, таких, хто працював би мало, спроквола ... Різного люди були темпераменту і таланту, та до роботи брались по-справжньому. Ось зараз у ЗМІ крутять ту думку, що люди, які безупинно працюють, то трудоголіки, що це люди явно із психологічними, а то й психічними проблемами. Бо ті «трудоголіки» тікають від проблем сім’ї, проблем соціальних і спілкування з людьми, яке їм важке і не потрібне, занадто обтяжливе. Що від їхнього трудоголізму їхні сім’ї, їхні діти занедбані ...
Я ж пам’ятаю, що всі ці люди, що пройшли страхіття війни, хто на фронті, хто в окупації, а всі вони і працювали з повною віддачею.
І був у них (при страшенній завантаженості) добрий контакт із колегами і порозуміння сімейне.

далі буде

Після «согрєву» в нашому та прилеглих парадних охоронці чистоти ідеї бігли пильнувати, щоб бабусі та мами, котрі віруючі, не тягли із собою чоловіків та діточок на службу до кафедрального Володимирського собору. До речі, до війни там був антирелігійний музей. Але хрести були золочені. Тому, коли почалась війна, їх зашмарували. Тільки якщо на Св.Софії, Софійській дзвіниці та в Лаврі позолоту на хрестах та банях зафарбували червоно-коричневим суриком, то на Володимирській чи не вистачило сурику, чи він (храм) був на балансі іншої контори, і хрести було замазано розігрітою смолою. Смолу варили під храмом у велетенські казані. А нагору робітникам подавали у цебрі на добрій линві. Смола з повного відра хлюпала і долітала на землю важкими, великими, як сливи, краплями. Ці краплі хлопчаки, а серед них і мій добрий знайомий філателіст Євген Тупчій, підбирали. І жували, як тепер жувальну гумку.
Тоді над Києм підняли, для повітряного захисту, кілька аеростатів. З одним щось не впорались. І він полетів, не туди, куди треба. Його спіймали, зрештою, і поставили так, як треба. Але перед цим аеростат зачепив тросом хрест на бані Володимирського собору. Коли німці зайшли в покинутий Київ, то через якийсь час вони поставили лебідки просто на бульварі Шевченка, понатягували троси і якимось робом виправили похилений хрест.

          І лягаві і дружинники відкрито чіплялись до богомольців. «Топтуни» в штатському не чіплялись до прочан. Вони топтались навколо і зникали зразу по святах. Не знаю, з якого училища вони були – з гебешного чи з ментовського. Все хлопці ставні, браві, рум’яненькі, деякі виглядали як опереточні козаки ...

          Ось чапає якась бабуся. І з нею онучок їй кошик з паскою, яйцями, та ще там чим, підносить. Ну, до того онука починають дружинники чіплятись. Щоб сказав, у якій школі чи в училищі вчиться. Вимагали, щоб показав учнівське посвідчення чи студентський квиток.

Вже за тиждень перед Великоднем, якщо це був і не дуже ранній і не дуже пізній Великдень, ми ходили на Дніпро. Щоб наламати вербових гілочок. Набагато нижче сучасного пішохідного мосту. Там ми ламали оті червоні чи зелені гілочки лози із сіро-сріблястими, шовковистими «котиками».

          Я з 1951 жив на відстані одного будинку від Володимирського собору. Добре пам’ятаю, як у ті, тепер страшенно далекі часи, дуже багато людей збиралося на свята до Володимирського собору. І у Вербну неділю і в Чистий четвер. Легкі весняні сутінки, ще не запалили ліхтарі, а вони тоді були із звичайними лампами накалювання, і от із золотавого наву собору випливають мерехтливі теплі вогники. То віруючи несуть додому малесенькі вогники своєї надії по старих київських домівках. Як завжди – бабусі і жінки. У кого свічка в паперовім кульочку, у кого в скляній баночці. А хто просто затуляє її полохливий вогник долонею від протягу повітря.

          Так було все мирно і спокійно. І ніхто тих бабусь і жінок не чіпав до самого кінця 1950-тих років. Аж раптом якийсь ґедзь вкусив Микиту Кукурузника. І він почав закривати ті церкви, що ще при батькові Сталіні повідкривали. У 60, і Києво-Печерську лавру закрили і ченців кудись розполохали. Короче кажучи – «набросілся Нікітка на Попов і церков...» Почалось цькування, шельмування, глум над віруючими.
далі буде