Мокрі фото (завершення розповіді)

[yurlogvyn]

Калечиць займав справжню велику лабораторію. Бо тоді все здавалось великим, та ще й такому невеличкому хлопчику, як я. У того, що в дитинстві навколо тебе, зовсім інші пропорції. Якщо ти заходив у кімнату, більшу за твою підвальну келію, вона тобі здавалась великою, просто величезною.
Якраз перед нами, тільки-но, хтось із архітекторів бадьоро зайшов до ледь освітленої червоним присмерком фотолабораторії. Тобто той архітектор, навіть не постукавши, шарпає двері і розмашисто крокує до Калечиця.
Той саме із ванночки витягав пінцетом відбиток. Калечиць обертається і волає: «Що-о-о-о таке-ее?! Ти дивись, куди ти йдеш! Дивись!!!»
Той подивився на всі боки – нічого наче! А як поглянув униз – а по підлозі всієї кімнати розкладені мокрі фотопортрети товариша Сталіна. І той архітектор пройшов по половині портретів і стоїть обома ногами просто на святому лику Батька Народів! Ну, його ледь кондрашка не вхопила ... Але все-таки, він якось навшпиньках почав відходити до дверей, піднімаючи потоптані портрети ...
Включили нормальне світло. І ті портрети, що по них походили, знов поклали у ванночку під проточну воду. Щоб вони промились і розправились і щоб на них не лишилось ніяких слідів ...
От можете вірити, а можете й не вірити. Але той чоловік, казали, ще якийсь час ходив і боявся, що на нього хтось стукне в органи і почнеться ... Але все обійшлось. Замовник всі портрети прийняв без зауважень.
А батько мене ще повчав після тієї халепи: «Завжди дивись під ноги! Завжди дивись куди ступаєш!»