yurlogvyn

Вже за тиждень перед Великоднем, якщо це був і не дуже ранній і не дуже пізній Великдень, ми ходили на Дніпро. Щоб наламати вербових гілочок. Набагато нижче сучасного пішохідного мосту. Там ми ламали оті червоні чи зелені гілочки лози із сіро-сріблястими, шовковистими «котиками».

Я з 1951 жив на відстані одного будинку від Володимирського собору. Добре пам’ятаю, як у ті, тепер страшенно далекі часи, дуже багато людей збиралося на свята до Володимирського собору. І у Вербну неділю і в Чистий четвер. Легкі весняні сутінки, ще не запалили ліхтарі, а вони тоді були із звичайними лампами накалювання, і от із золотавого наву собору випливають мерехтливі теплі вогники. То віруючи несуть додому малесенькі вогники своєї надії по старих київських домівках. Як завжди – бабусі і жінки. У кого свічка в паперовім кульочку, у кого в скляній баночці. А хто просто затуляє її полохливий вогник долонею від протягу повітря.

Так було все мирно і спокійно. І ніхто тих бабусь і жінок не чіпав до самого кінця 1950-тих років. Аж раптом якийсь ґедзь вкусив Микиту Кукурузника. І він почав закривати ті церкви, що ще при батькові Сталіні повідкривали. У 60, і Києво-Печерську лавру закрили і ченців кудись розполохали. Короче кажучи – «набросілся Нікітка на Попов і церков...» Почалось цькування, шельмування, глум над віруючими.
далі буде