Пори року (продовження)

Цей кригоплав тягнувся десь 5-6- днів. Бувало більше. І десь за днів десять Дніпро лишався без шматочка криги. Навіть у заводях на лівім березі розплавлялись у темній воді сірі, пористі шматки криги. Хоча криги не лишалось і сліду – вода була страшенно холодна. Над сталево-сірими плесами Дніпра гуляли пронизливі вітри, холодні і вогкі. Струмені повітря били в лице своєю ворожою вогкістю. Обтікали руки, залазили у найменші шпаринки взуття.

          І от тоді починався хід плітки вгору, проти течії. Вона йшла, перла на нерест. Але, голово під тим, лівим берегом. Її ловили рибалки, що жили на Подолі й Куренівці. Але добре ловили тільки ті, хто мав човни і міг поплисти під той берег, лівий.

          Не знаю, чи полювали на рибалок рибінспектори і лягаві. Певно, що полювали, бо на Житньому базарі свіжих пліток продавали з-під поли.

          Найкраще, згадую, ловилось навпроти сучасного річкового вокзалу, під самим Піонерським пляжем. І туди вище по течії.

          Далі наступав сезон верболозу.
далі буде

Пори року (продовження)

Вже за тиждень перед Великоднем, якщо це був і не дуже ранній і не дуже пізній Великдень, ми ходили на Дніпро. Щоб наламати вербових гілочок. Набагато нижче сучасного пішохідного мосту. Там ми ламали оті червоні чи зелені гілочки лози із сіро-сріблястими, шовковистими «котиками».

          Я з 1951 жив на відстані одного будинку від Володимирського собору. Добре пам’ятаю, як у ті, тепер страшенно далекі часи, дуже багато людей збиралося на свята до Володимирського собору. І у Вербну неділю і в Чистий четвер. Легкі весняні сутінки, ще не запалили ліхтарі, а вони тоді були із звичайними лампами накалювання, і от із золотавого наву собору випливають мерехтливі теплі вогники. То віруючи несуть додому малесенькі вогники своєї надії по старих київських домівках. Як завжди – бабусі і жінки. У кого свічка в паперовім кульочку, у кого в скляній баночці. А хто просто затуляє її полохливий вогник долонею від протягу повітря.

          Так було все мирно і спокійно. І ніхто тих бабусь і жінок не чіпав до самого кінця 1950-тих років. Аж раптом якийсь ґедзь вкусив Микиту Кукурузника. І він почав закривати ті церкви, що ще при батькові Сталіні повідкривали. У 60, і Києво-Печерську лавру закрили і ченців кудись розполохали. Короче кажучи – «набросілся Нікітка на Попов і церков...» Почалось цькування, шельмування, глум над віруючими.
далі буде