yurlogvyn | Recent Entries

І всі у щось грали.
«Пацани-переростки», вони забавлялись грою в «майки». «Майка» була дуже своєрідним спортивним снарядом. Брався шматочок овчини. Чим довша і пухкіша вовна – тим краще. Знизу прикріплювався дротинкою-скріпкою шматочок розплесканого свинцю. Так збалансовувалась овчина із свинцем, щоб «майка», підкинута вгору, падала рівно вниз, але не дуже швидко. І коли випробування «снаряду» закінчувалось успішно, починалась гра. Гра була або для форсу – ну хто найкращий «маяльщик»? А була гра й на інтерес – коли на кону стояли монети. І їх забирав той, хто найдовше втримає «майку» в повітрі, хто найбільше разів її підіб’є ногою.
Я теж пробував грати. Та десь після п’ятнадцяти чи шістнадцяти ударів губив «майку» і вона падала на бруківку. Тому я й не грав на інтерес. Але в нас у дворі були справжні віртуози. Стоячи на одній нозі, другою, зігнутою по-шевськи, вони ту «майку» лупили й по дві сотні разів, не випускаючи на землю.

далі буде

Але повернімось до примари будинку № 11 по Георгієвському провулку. Під час денікінської навали Нарбут і жив там і навчав потихеньку студентів. Там він і захворів. Там і скінчилось його навдивовижу коротке життя – 34 роки! Проте й досі, і маю надію, й надалі його доробок буде взірцем для тих митців, що живуть на цій землі і для цієї землі.
А наша квартира знаходилась на відстані якихось 50 метрів від «пожарки». Якщо й не менше. Тільки жили ми в підземеллі, тобто в підвалі колишнього єпархіального будинку.
Глибина підвалу сягала чотирьох метрів нижче бруківки подвір’я. Через два вікна тільки у червні до нас зазирало сонце. Одинадцять місяців у нашому помешканні сонця не було. Тому мене завжди тягло нагору, до сонця. А як сонця не було, все одно на подвір’ї було світліше.
Та й не тільки на подвір’ї світло. На подвір’ї було весело. І дуже галасливо. Від ранку до пізнього вечора наш двір, тобто ущелина між червоно цегляним муром Софійського заповідника і стінами із жовтої цегли нашого будинку, був сповнений найрізноманітніших звуків. Від ранку до вечора подвір’я гуло, верещало, свистіло, репетувало, співало, рахувало, нявчало, кукурікало і гавкало! Все що завгодно чулось. Там була неймовірна кількість дітлахів. Починаючи від тих, хто тільки ставав на тремтячі ноги і тільки плямкав та белькотів і не міг ще вимовити жодного слова. І кінчаючи «пацанвою», переростками десь із 5-7-х класів.

далі буде

Виявляється – там, на місці «пожарки» стояв той будинок одного добродія, який приймав у себе Тараса Шевченка року 1859. Саме перед тим, як Шевченка вислали із Києва.
Під час гостювання Шевченка тут було, власне, два будиночки. Потім їх обклали цеглою, надбудували і об’єднали в один, досить пристойний двоповерховий будинок. Чи робили це нащадки знайомого Тараса Шевченка, чи інші власники, мені невідомо.
А от з кінця 1917 року, коли повернувся в Україну, і до 1920 року тут жив геніальний український графік Георгій Нарбут. Йому добрі люди навіть допомогли викупити у тогочасних власників частину будинку.
У 1919 році денікінці захопили Київ. Почали громити все українське. Всеукраїнську Академію Мистецтв закрили і викинули на вулицю студентів, професуру і майно. Та Георгій Нарбут (а він тоді був ректором Академії) з гуртом своїх прибічників перетяг до будинку № 11 всі папери Академії Мистецтв, переніс всю колекцію українських старожитностей. Унікальну колекцію.
Краща, може, була у одеського графіка Амвросія Ждахи. Та коли Амвросій Ждаха помер у 1927 році, його вдова, досить молода жінка, все пустила з вітром ...
А Нарбут облаштував у тій тісняві майстерні. І продовжував навчання студентів. І сам працював з неймовірною плідністю. Думаю, що йому з вікна, навкіс було видно і браму Заборовського - один з найяскравіших взірців козацького бароко.
До речі, про браму Заборовського. Останні роки вона перебувала в жалюгідному стані. А зараз "реставрована" абсолютно некоректно.
Якось я зайшов у Митрополичий сад. А він геть порубаний. Побачив тільки одну хиряву грушу, дві-три поганеньких обсмоктаних яблуні та половину товстенного і височенного ясеня. Один з тих високих могутніх яворів, що чорними колонами стовбурів зносились вгору з-за високого муру біля брами Заборовського. Тепер він лишався один, та й то розполовинений. Бо другий його стовбур-близнюк спиляли ...

далі буде

Вітаю нас із тим, що ми прокинулися! Хоч через двадцять три роки, в огні та окрадені, але пробудилися!

Повернімося до "пожарки". Трохи повторюся про цей особливий "клаптик" київської землі.
Потрапивши до Києва, ми опинились у Верхньому місті, як казали літописці, на Горі. Війна майже не ушкодила тут будинків. Біля нашого дому тільки дві втрати. Одна зовсім поруч, друга – подалі. Отож, про близьку. Будинок № 11 по Георгієвському провулку не існував. Замість нього підносився пагорб із залишків зруйнованого бомбардуванням і пожежею будинку. І то не простого будинку, а з цікавою роллю в історії України. Але про те я дізнався через десятиліття після того, як видерся з хлопчаками на те звалище. Кмітливі пожильці, що мешкали за руїною, влаштували на цій «пожарці» город. Тоді, в повоєнному Києві, подібні місця називали на тогочасному київському суржику – «пожаркою». Коли «законні» власники «пожарки» зібрали там свій врожай картоплі, помідорів, гарбузів і кукурудзи, тоді ми теж навідались на «пожарку». І нам теж щось таки дісталось – два-три малесеньких бурих помідорчики, з десяток картоплинок і багато чорних пасльонових ягід. Хлопці їх їли – і нічого. Я не міг – мене зразу тягло на блювоту від одного їхнього смаку в роті ...
Я тоді не здогадувався, та й звідки я міг знати, що це місце знамените і вкарбоване в історію української культури.

далі буде

Ну, звичайно ж, втікачів швидко пов’язали. Не знаю, яка подальша їхня доля.
Я питав у людей, вже в часи «перестройки» що жили там, біля старого Сінного базару. Якраз навпроти того місця, де ніби мешкала подруга полоненого німця. Питав у різних людей. Але ніхто цієї історії не пам’ятав. Навіть деякі старі жильці не могли згадати, хто будував дерев’яні павільйони базару. Тож не знайшов свідків давньої любовної історії.
А рундуки німці кінчили досить швидко. Ще й ретельно їх вифарбували в яскравий зелений колір. Я не пригадую в жодному місці Києва подібної зеленої фарби.
І тут мимоволі, це вже зараз, пригадую історію з малахітовою фарбою. Її мені розповів уральський письменник Льоня Фомін у Москві десь у 73 році. Хтось із свердловських апаратчиків, коли настав дефіцит з фарбами, наказав добувати з копалень малахіт і перемелювати його на зелений пігмент і робити з нього олійну фарбу. Льоня Фомін казав, що сам бачив паркани в одному дитячому садочку, вифарбовані зеленим малахітом ... Як кажуть – без коментарів ...
А зелені, яскраві рундуки тоді тішили номенклатурні очі, коли державні «членовози» проносили їх на добрій швидкості повз Сінний базар.

далі буде

Ще на тій будові рундуків сталася зовсім незвична, як я тепер розумію, просто божевільна, історія. Безнадійно божевільна історія.
Коли полонені німці будували рундуки, виявився серед них один, що служив в окупованім Києві.
Він крутив роман з однією киянкою. Якимось чином, грою долі, німець потрапив на цю будову, якраз навпроти її будинку. Вона мешкала чи в останньому будинку Великої Житомирської, чи в передостанньому. Вона його побачила. Змовились швидко і він втік з базарної будови.
Я пам’ятаю, що люди в однаковому цивільному вбранні – їх звали і «топтунами», і «сексотами», і «тіхарями» – до нас на подвір’я завітали. Разом із участковим і двірником. Ну, участкового зразу було за милю видно по синій шинелі і червоному околишу фуражки. Питали в старих бабусь, що цілими днями товклись у дворі. Питали в нашого Івана Івановича, чи він чого не бачив?
Це класичний варіант – коли двірник повинен був все бачити, все чути. Крім згрібання сміття, очищення від ожеледі хідників та прочистки забитої каналізації, це була його, так би мовити, виплата владі за київську прописку і кімнату десь у підвалі ...

далі буде

А перед війною батько вигравав різні архітектурні конкурси. Одна премія в нього потягла на 3 000 карбованців. Як на той час, шалені гроші!
Казала одна з моїх бабусь, баба Марійка Березняк, що в ті роки телиця на ярмарку в Косівці коштувала 50 карбованців.
Можете уявити, які то були гроші для молодого фахівця. А він майже всю премію витратив на книжки.
До речі, на Сінному базарі продавали й купували не лише харч. Отам, де зараз ріг вулиці Ярославів вал і Воровського (справжня назва Бульварно-Кудрявська) там на хіднику, де на ганчірках, де на газетах, а де й просто на асфальті, лежали речі. І голки для патефону, і голки до машини швейної, і голки звичайні для кравецького діла, йоршики для примусів, гніт для керогазу, кохінорівські олівці – прості і кольорові, пеліканівські акварельні фарби ... Можна було там і фотоапарат собі підшукати. Один такий трофейний апарат батько там і купив. І свою книгу з автографом. Ту, що в Харкові за преміальні гроші придбав. Вона через роки війни помандрувала до Києва і лягла на брудну газету на хідник вулиці Воровського. Здається, щось із трактатів про архітектуру доби Ренесансу.
І це там батько купив для мене дуже гарну, хоча й добряче пошарпану, книгу «Горбоконик». Прекрасний, просто дивовижний переклад Максима Рильського. Така мова перекладу українська, що читається не з меншою насолодою, ніж геніальний твір Єршова. Єдиний твір Єршова. І, до речі, він свого «Горбоконика» написав, коли йому було 19 юнацьких років... Я, буває, і зараз заглядаю до рильського «Горбоконика». Заради мови, і щоб і пам’ять освіжити. Тим пак книжка з автографом самого Максима Тадейовича...

далі буде

Ми спиняємось, батько ставить до ноги цю саму креслярську заляпану дошку і лізе в кишеню шинелі за «портсигаром». Виймає велику бляшану коробку. Ще його довоєнна. І він її проніс усю війну.
Отож, німець, в очікуванні, підніс руку, а батько вже відкривав свою бляшану коробку. Згори в ній стосиком лежав рівно нарізаний папір. Під ним ручковий тютюн. Батько десь на тому Сінному торжку знаходив сільських дядьків, які самі вирощували тютюн. У них він і купував папуші блякло жовтих листів. Вручну його нарізав гострющим шевським ножем. Ніж чи то зроблений із полотна дворучної пилки, чи з якоїсь ресори. Бо сталь була якісна. Батько пробував вигострене лезо, проводячи по волоссю передпліччя лівиці. Якщо лезо збривало волосся, значить ніж добре вигострений. Різав тютюн батько знаменито. Всіма п’ятьма пальцями, стискав папушу тютюну. Правицею рівно і сильно натискав на край стосу і рівно вів лезо зо себе. Від стосу відвалювались рівні, тонкі смужечки тютюну. З того легкого нарізаного тютюну робив самокрутку. Але не пхав до вуст, а вставляв її у свій знаменитий мундштук. Набірний мундштук із слонової кістки, плексигласу, ебоніту та алюмінію. Батько за день висмалював оту бляшану коробку тютюну.
Ну, а знов до німця, повернемось. Той німець бере лівою верхній листок паперу, правою жмачок тютюну. Скручує самокрутку, прослинивши рівно край папірця. Не гірше ніж колгоспні дяді біля сільради.
А батько так дивиться на нього, з усмішкою каже мені: «Навчився!» Вони ж, «арійці», палили сигарети й цигарки. А про самокрутки до «Бліцкригу» і не чули й не снили.
Німець вже тримає в зубах самокрутку. Ну батько витягає свою запальничку. Її йому полкові рукоумільці на пам’ять зробили.
Запальничка заправлялась бензином. Під ребристе коліщатко вставлялись малесенькі-малесенькі сріблясті циліндрики. Їх чомусь називали кременем чи каменем. Коли коліщатко різко прокручували великим пальцем, воно терлось об «кремінь» і сипало іскрами. Спалахував гнотик з бензином і можна було припалювати цигарку. Батько різко чиркнув коліщатком, пахнув жовтий вогник і німець потягся до вогника.
Від першої затяжки німець аж очі звів до неба. Ще раз затягнувся і подякував і по-німецькому і по-російськи. А тоді питає в батька, кивнувши головою на його дошку.
- Кюнстлер? (Митець?)
Батько ствердно хитає головою.
Німець мовчки і уважно подивився на батьків військовий кашкет (але вже без зірки), на стару шинелю, на батькові солдатські черевики. Розбиті вже, бо ще одержані по американському ленд-лізу.
Німець скрушно похитав головою – як так бідно може жити художник ...

далі буде

Робили рундуки полонені німці. Добре пам’ятаю один випадок.
Повертаємось ми додому із Художнього інституту. Ходили з батьком у гості до художника Красного, вправного аквареліста. Він батькові показував свої нові акварелі. Краєвиди. Красний жив із дружиною, дитини в них ще тоді не було, в малесенькій кімнатці на другому поверсі Художнього інституту. З того боку, що виходив вікнами на Замкову гору, на Клинець. З вікна у Красного було видно і Андріївську церкву. Вона наче пливла, зависала у блакитній юзі над Старокиївською горою ...
Дві стіни в оселі Красного справжні – цегляні. А дві інші – з товстої фанери, якихось брусків дерева і картону. Так що, коли ми бували у них у гостях, то ніби були і в їхніх сусідів. Не тільки все чули вухами, а й нюхом відали, що стоїть у них зараз на столі пшоняний кандьор, заправлений на комбіжирі смаженою цибулею, гаряча картопля в кожушках, а до неї підсохла, іржава азовська тюлька ...
Ідемо ми по-під базарним узвишшям, а над нами гуркотіли молотки, цюкали сокири об колоди, тупотіли важкі черевики і чулась густа мішанина із звуків чужої мови. На краях узвишшя стояло по одному нашому охоронцю з карабінами на плечах.
Не можу сказати чому, з якої причини, але батько ніс велику креслярську дошку. Робочу дошку, всю в плямах акварельних фарб і залишків, наклеєного для перспективи, паперу. Тоді папір, як наклеїти на дошку, добре змочували, по сухих краях змащували клейстером із житнього борошна. Папір висихав і натягувався рівно-рівнесенько. На тому, натягнутому, як барабан, папері, малювали перспективу майбутнього проекту.
Отож ідемо ми нижнім хідником. Вже доходимо до кінця узвишшя. Коли з гори по короткому схилу спускається до нас назустріч німець. І просить на мигах запалити.

далі буде

З передньої частини того узвишшя, що підносилось над урядовою трасою, перш за все прибрали кілька прилавків. І завезли дерево.
Всяке дерево. І свіже, тільки розпиляне, і якісь потемнілі колоди і дошки зі зруйнованих будинків. Навіть були там цілі телеграфні стовпи. Не нові ж, звичайно. І почалась перша побудова в Старім місті – Горі, як колись писали літописці. Я добре пам’ятаю те будівництво. Бо ми з батьком часто там ходили. Я тоді ще в школі не вчився.
Батько прекрасно малював і писав аквареллю. І ще, до всього, знав перспективу на самому вищому архітектурному рівні. Його запрошували до себе в майстерні художники, на той час, досить відомі, а потім вони й знаменитими стали. Запрошували, щоб він свіжим оком глянув на їх праці, чи немає де помилок чи похибок у змалюванні архітектури чи інтер’єрів?
Що в нашому підвалі дихати було важко, то батько брав мене із собою. Щоб пройтись свіжим повітрям. Справді, не дивлячись на опалення будинків дровами, вугіллям і торфом, повітря було в рази чистіше, ніж зараз, в добу жлобського гедонізму. Коли в Києві більше потужних іномарок, ніж корінних киян.

далі буде

Там, де стоїть «Дом семи повешенных»...
«Будинком семи повішених» називають Будинок Художника. Бо на головному глухому фасаді приліпили до муру сім, карбованих із металу, муз. Такий собі своєрідний монументальний гумор київських митців і архітекторів ...
Так от, там, де стоїть «Дом семи повешенных» стояв добрий цегляний будинок. На першому поверсі - булочна і кондитерська. Праворуч - хліб і булки, ліворуч - кондитерські вироби. Тобто цукерки-«подушчки» з повидлом всередині. Їх відпускали в кульочки, скручені продавцями із такого паперу, який на той час був під рукою.
На майданчику, де зараз скверик, ішла торгівля. Із землі і з кількох так-сяк збитих яток і шинквасів.
А внизу, по вулиці Артема і Великій Житомирській, пролягала урядова траса. Казали, що з настанови самого Микити Хрущова вирішили поставити пристойні магазини, тобто рундуки. Щоб вони прикривали тих убогих колгоспників з їхнім товаром. Щоб не було видно жалюгідних яток і прилавків просто неба.
Перекупок на київських базарах було зовсім небагато. Урки, злодюжки були у великий кількості. Але справжньої базарної мафії ще не було. Партія та уряд на той час ще не створили умов для її виникнення.
Що ж продавали прикиївські колгоспники? А купки картоплі, часом і відро; бурячки, морквинки, квасолю «стаканчиками», цибулю купками, рідше в’язкою. Якихось випатраних синюватих курчат: окремою купкою голова, шийка, ноги, окремо - пупок і печінка. Часом хтось виносив купку дрібних карасиків, ще живих. Чи прудких, як вужі, в’юнів, що намагались за всяку ціну вислизнути з торби; може якусь невелику щучку. Правда, одного разу, коли вже Сінний базар облаштували, бабуся Мінна купила доброго миня. Що я миня бачив уперше, то кинувся зразу його малювати. І той аркуш у мене зберігається - з темно-оливковим плямистим минем на світло-блакитній таці. Я його бережу, як доказ того, який Дніпро був чистий і швидкоплинний. Бо у брудній, повільноплинучій воді мині не водяться ...

далі буде

Цей погорілий будинок відремонтували, обновили. Але від того він не став привабливішим. Не знаю, які там інтер’єри, які там «удобства», але зовні цей будинок відповідає апофеозу НКВД у передвоєнному архітектурному стилі. Хоча там поселились армійські офіцери.

Знаменитий архітектор Каракіс, батько подібного монументального стилю в Києві, таки добре вловив естетичну потребу державного замовника.
А от першою повоєнною будовою були рундуки на Сінному базарі.

Базар Сінний розміщався тоді ліворуч на Львівськім майдані. Отам, де зараз невеликий сквер із туркестанськими білокорими тополями, різними кущами декоративних квітів.

Скверик і сьогодні вивищується над хідником і над дорогою. А тоді майдан базару піднімався ще вище, вище зросту дорослої високої людини. Зараз те узвишшя досить добре зрізали, понизили.

В проміжку між кінцями вулиць Рейтарської та Ворошилова (сьогодні Ярославів вал) тулились один до одного старосвітські двоповерхові будиночки.

Наріжний двоповерховий будиночок на Рейтарській мав на першім поверсі аптеку. Там бабуся Мінна купувала в піснім 1946 році пляшечки риб’ячого жиру. Слава Богу, він тоді не був вітамінізований вітаміном «А» і ми не отруїлись. На риб’ячому жирі смажилась повна сковорода цибулі. І ми наминали її зі скибками глевкого чорного хліба - «кирпичика».
Хліб одержували по карточках. Риб’ячий жир і цибуля продавались без карточок. Коли я пішов у перший клас, то ми з хлопцями купували в цій же аптеці прегострі хірургічні скальпелі. Без всякого рецепту і в які завгодно руки. Там ми ще купували яскраві оранжеві соски і презервативи. Презервативи надимали і бігали з ними, як із повітряними кульками. А соски розтягували, щосили напинали на кран і давали добрий струмінь. Соска в рази надималася, аж ставала прозорою. Бувало, що й лопалась, обливаючи всіх водою. В сосці проколювали дірочку і тонкою цівкою, що била на кілька метрів, поливали один одного. Ганялись один за одним з тими сосками-поливалками по всьому подвір’ю, мов скажені.
далі буде

Зелені рундуки

Я вже казав, найстарішій частині старого міста – Горі, пощастило. Розбитих будинків тут майже не було. За малим винятком.

Коли ми поселились у підвалі на Стрілецькій 7/6, то навпроти цоколя нашого будинку височіла купа обгорілого тиньку, цегли, якихось перепалених залізних штаб і шматів обвугленого дерева. Одним словом – «пожарка». Люди з сусіднього двору обгородили від провулку ту «пожарку» бильцями викинутих залізних ліжок, позв’язували їх між собою де простим, а де й колючим, дротом. І розбили там справжній город.

Отож, від будинку № 11 по Сергієвському провулку лишилась тільки «пожарка», увінчана невеликим городом.

А от похмурий, темний грубезний будинок на розі Володимирської і Георгіївського провулку просто вигорів. І підпалили його німці, коли тікали 43 року з Києва. Збудований у 30-ті роки. Заселили вищим командирським складом Красної Армії. Здається, що в ньому і Кирпонос проживав, але напевно сказати не можу. Дивна річ з цим будинком. Він стояв навпроти «Короленка 33», головного центру НКВД. То коли німці драпали - «Короленка 33» не спалили і в повітря не висадили. Не знаю, правда, чи ні, але балакали люди, що й ключі в дверцятах сейфів і камер лишили. А також справи тих українських підпільників, яких німці не встигли зловити і, під виглядом кримінальних злодіїв, ліквідувати. Ну точнісінько, як НКВД, коли накивало п’ятами зі Львова у 41 році. Тоді лишило справи на ще не спійманих оунівців та офіцерів польської армії, які розпорошились в цивільній людності. Про це мені розповідав Льоша Мусієнко. А йому це повідав ве-ельми компетентний персонаж – Головченко, міністр «МВД Украинской ССР». Льоша Мусієнко з ним у співавторстві (на Гловченка) працював багато років. І писав з ним (для нього) романи про підпільників у часи окупації.

далі буде

Запрошую всіх послухати передачу з моєю участю, яка прозвучала на каналі "Культура".

В архіві http://www.nrcu.gov.ua/ua/15

її можна знайти за датою і часом: 31 липня 2014 року, 21:15:00 - 21:59:53

Ведуча Леся Воронина

Діалог з автором Тема: "Історичні паралелі, що виникають при досліжені подій, які відбувалися в прадавні часи та відбуваються сьогодні" Гість - Юрій Логвин, письменник, дослідник історії

Я бачив ще той дивний старосвітський будинок, який на Малу Підвальну мав якихось півтори поверхи, а в глибині двору, до Поштамту, він мав два з половиною поверхи, якщо рахувати напівпідвал. Прикметний був будиночок. Ззовні обкладений дрібною, дуже міцною цеглою. Певно, колись вона була світло-вохриста, як вологодське масло (може це знаменита ніжинська цегла?), та з роками вона покрилась патиною і стала геть темною, якогось невиразного темно-умбристого кольору. Перед будинком, що стояв на лівому боці Малої Підвальної, лишалась смужка полісадника може на метра півтора завширшки. І там росли горобина і клен. Горобина молода. Клен старий.

Якраз посередині муру, межи вікнами, володар будинку, певно перший, замовив зробити нішу. І поставив туди фігуру, десь під метр заввишки, ну може трошки більше Матері Божої. Так мені здавалось. Ознак, що це просто якась свята, наче не було. Теракотова скульптура.

Коли на початку 80-х людей виселили з тих неймовірних старосвітських будиночків з лівої сторони Малої Підвальної і ніяких парканів не поставили навколо них, у мене почало свербіти в руках, щоб якось фігуру поцупити. Шкода було, якщо її потрощать. Все придивлявся і прикидав варіанти, як і чим її відділити від постаменту. І коли все було приготоване і узгоджено із знайомими хлопцями, я прийшов ще раз подивитися і все програти в голові, але на місці, що і як робити…

Але побачив тільки постамент і на ньому залишки теракотової фігури. Вони були рівнесенько зрізані ножовкою для різання металу. І що дивного було – ніде теракота не пощербилась, а мала скрізь рівний зріз із слідами-смужками від зубців ножовки. Зріз теплого золотаво-вохристого кольору…

Свідком таких дивних змагань була журналістка Ляля Гарицька, вона може підтвердити мої слова. Ляля - одна з найвродливіших дівчат інтелектуальної Київської тусовки 60-х років. Вона жила в дідуся й бабусі на Малій Підвальній в 10-му номері. Прекрасний великий будинок часів будівельного буму на межі ХІХ–ХХ століть.

У тому будинку також жив мій приятель біолог Олег Яценя, справжній корінний киянин. На жаль, його військове відрядження на ЧАЕС у травні–серпні 1986 року кінчилось ранньою і важкою смертю. У нього на антресолях були величезні акваріуми. Олег розводив у тих акваріумах якихось преяскравих малюсіньких рибок. Олег був справжнім майстром і трудягою в своїй коморці життєвій – вправний мисливець і рибалка, знавець корисних рослин і дерев, справжній майстер по зняттю шкурок як із ссавців, так і з птахів.

Коли я заходив до нього, щоб порадитись, чи не написав якихось я дурниць про тварин, то спочатку з вузького хідника Малої Підвальної ступав на щербаті мармурові сходи. Далі переступав потрощений мармуровий поріг. Заходив до вестибюлю, викладеного добрим, але вже пощербленим і вичовганим мармуром. Старосвітський ліфт у глибині вестибюлю мав зовнішні двері з фігурною залізною решіткою. Ліфт поволі мене тягнув нагору до останнього поверху до квартири номер 10 у будинку номер 10 Малої Підвальної. Тієї Малої Підвальної, що в знаменитого українофоба Михаїла Булгакова названо Мало Провальною. І де в однім затишнім будиночку ховався поранений офіцер Турбін.

далі буде

Отож, я повертаюсь до того, на що і чому забились склярі. Забилися про розріз пляшки по спіралі. Оце вже був екстраклас! Бралася півлітрова пляшка. Чомусь, а я це добре пам’ятаю, кожного разу була пляшка зеленого скла. Не знаю. Може ті зелені пляшки були рівномірно вилиті, а потім краще інших загартовані. Бо коли якусь річ скляну чи то видувають, чи то штампують, то після прийняття потрібної форми річ вичахає, далі її знову розпікають при певній температурі і загартовують. Тому, якщо не гартувати скляний виріб, то він при ударі може розсипатись на друзки. І от, добре загартовану пляшку треба було розрізати по спіралі. І тут я не пам’ятаю, а вигадувати не хочеться, чи треба було вести алмазом від горла до дінця чи від дінця до горла пляшки.

Обертаючи ту пляшку треба було із силою, притискаючи алмаз, провести його по спіралі. Треба було точно вгадати крок спіралі, щоб відстань між надрізками була десь біля сантиметра. Але не більше. Далі простукати мосянжовою голівкою “алмаза” по всій лінії нарізу. Потім взяти за горло і за дінце і обережно, але сильно потягти. І якщо скляр справді володів своїм алмазом, то якось із тихим тріском і дзвоном, пляшка ледь-ледь, а розтягалась на скляну спіраль.

Але десь за пару місяців, зазвичай, та “залізна замазка” або розповзалась від дощу чи відлиги. Або тріскалась, кришилась і відпадала, мов пісок, у тріскучі морози. Правда, траплялись такі майстри, що їхня замазка з часом лише тверділа і ніби зросталась із віконницею. І справді, це не брехня, серед них були такі, що опанували своє скляне ремесло на рівні справжнього мистецтва.

Пам’ятаю, що гуртувались вони на Сінному базарі, а він був від нас за два невеликі квартали. А якщо по-правді, то за якихось шість-сім будинків старої Київської забудови. І вони, бувало, забивались на якийсь інтерес, хто із них вправніший. Це десь від 45 до 51–52 року згадується мені. А були вони ті суперники старі діди, бо так вони мені ввижалися. Всім їм було за 60. Я пам’ятаю, як вони незугарно виглядали, ті люди у свої 60–65 років. Навіть і не має що й рівняти із сучасними пенсіонерами (звичайно якщо такі не бомжі і не алкаші)! Перш за все одяг. Найчастіше – кухвайка, чоботи, зрідка – бурки з чунями чи калошами, або валянки з тими ж калошами. Кашкети із здоровенним дашком і гудзиком на тімені. В холодну пору, а в геть старих і восени і на весні, шапки-вушанки… Помизкані, потерті, засмальцьовані. І завжди мали напхані чимось кишені. З них стирчали то ручки молотків, то обценьки, то якісь кінці ганчірок, а то й олівець. І завжди тільки хімічний, чорнильний. Палили всі махорку, або селянський ручковий різаний тютюновий лист, куплений на тому ж самому славному Сінному базарі.

Так от, ті старигани у кухвайках забились на “четвертушку” московської. Така пляшечка із зеленою етикеткою і складним корком з трьох компонентів – малюсінький шматочок целофану, картонної затички поверх целофану і все згори добре залите сургучем. Пізніше, вже через роки з’явилась затичка у вигляді тонкої металевої пластинки на горло пляшки. З боку в однім місці ніби округлий хвостик звисав. Це щоб було зручно прихопити пальцями і зірвати з горла пляшки. Коли кампанія сідала розпити (тоді ще звичаю “на трьох” не було), брали важкий ніж, чи шпатель, яким притискали замазку до віконниць, оббивали цей сургуч і висмикували картонну затичку і целофановий клаптик.
далі буде

Я знав батька Славка, мого однокласника, сержанта пожежної команди. Він бив важким солдатським ременем із п’ятикутною зіркою на пряжці. Тією пряжкою можна було легко вбити, якщо поцілити у скроню. Сержант лупцював свого вертлявого і схильного до всіляких шкод сина, мов скажений. І не раз, і не два. А жили вони утрьох – Славко, мати і батько на Смірнова-Ласточкіна у високім, як на той час, холоднім цеглянім будинку. Саме той, вже згадуваний мною, де зараз банк, а в 32-му і 33-му роках там був накопичувач для “куркульських” дітей. Ну, це тих дітлахів-селюків, що підібрали на вулицях “матері городов руських”. Старі дуже люди, які жили в тому закапелку Верхнього Міста ще в кінці 50-тих, казали, що дітей туди звозили цілий день. Але їсти їм не давали. І хто з них дотягував до ранку, того відвозили “в пріют…“ Куди відвозили залишок – ніхто не знав. Такі собі легенди старого Києва…

Отож, після фізичного покарання чи словесного прочухана своєму дитяті, батьки витягали дорогоцінну чи троячку, чи п’ятірку. А на троячці був намальований парашутист-десантник. Була блакитно-зеленкуватого кольору. Тоді батьки розбишаки тьопали на базар до “закусочної” і вже звідтіля вертались із майстром віконних справ. І під прокльони і лайку між двома дамами, одна з яких була власницею розтрощеної шибки, а друга – матір’ю винуватця, скляр вставляв у рамку скло. Обережненько його зафіксовував малесенькими гвіздочками. Він по одному брав їх із зубів. Ну звичайно, якщо в того скляра залишилися ще передні зуби і він ними міг прикусити дрібнесенький гвіздочок. Далі майстер виймав з глибини кухвайки, з якоїсь безрозмірної кишені, промасляну ганчірку. Розгортав її і тоді з’являлась грудка сіро-жовтої замазки. Ніяких, як ви зараз добре розумієте, герметиків для заповнення щілин, тоді не було. І кожний майстер-скляр мав свою власну таємну рецептуру замазки. І коли він тією замазкою зашпакльовував щілини між склом і деревом, то запевняв, божився, присягався, що так, як він зробив на оліфі, алебастрі на крейді та на якомусь клею, то вона не один рік протримається. І ніде й лусочки не відпаде, ніде й найменшої на ній тріщинки не буде. “Залізна замазка! – повірте мені!” – присягався умілець.
далі буде