Пори року (продовження)

[yurlogvyn]

Після «согрєву» в нашому та прилеглих парадних охоронці чистоти ідеї бігли пильнувати, щоб бабусі та мами, котрі віруючі, не тягли із собою чоловіків та діточок на службу до кафедрального Володимирського собору. До речі, до війни там був антирелігійний музей. Але хрести були золочені. Тому, коли почалась війна, їх зашмарували. Тільки якщо на Св.Софії, Софійській дзвіниці та в Лаврі позолоту на хрестах та банях зафарбували червоно-коричневим суриком, то на Володимирській чи не вистачило сурику, чи він (храм) був на балансі іншої контори, і хрести було замазано розігрітою смолою. Смолу варили під храмом у велетенські казані. А нагору робітникам подавали у цебрі на добрій линві. Смола з повного відра хлюпала і долітала на землю важкими, великими, як сливи, краплями. Ці краплі хлопчаки, а серед них і мій добрий знайомий філателіст Євген Тупчій, підбирали. І жували, як тепер жувальну гумку.
Тоді над Києм підняли, для повітряного захисту, кілька аеростатів. З одним щось не впорались. І він полетів, не туди, куди треба. Його спіймали, зрештою, і поставили так, як треба. Але перед цим аеростат зачепив тросом хрест на бані Володимирського собору. Коли німці зайшли в покинутий Київ, то через якийсь час вони поставили лебідки просто на бульварі Шевченка, понатягували троси і якимось робом виправили похилений хрест.

          І лягаві і дружинники відкрито чіплялись до богомольців. «Топтуни» в штатському не чіплялись до прочан. Вони топтались навколо і зникали зразу по святах. Не знаю, з якого училища вони були – з гебешного чи з ментовського. Все хлопці ставні, браві, рум’яненькі, деякі виглядали як опереточні козаки ...

          Ось чапає якась бабуся. І з нею онучок їй кошик з паскою, яйцями, та ще там чим, підносить. Ну, до того онука починають дружинники чіплятись. Щоб сказав, у якій школі чи в училищі вчиться. Вимагали, щоб показав учнівське посвідчення чи студентський квиток.