![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
yurlogvynСКЛЯРІ
У радянських кінохроніках їх не знімали. Та й фотографій їхніх у повному „обладунку" ще не бачив. Тих людей і їхню працю я бачив від самого початку проживання у Києві від 1945 року і десь аж по рік 55–56. Це були умільці, рукодільці і спритники, що серед тієї убогості і розрухи, серед речового голоду (а не лише хлібного) допомагали людям вижити. Та й самі за свою допомогу мали можливість виживати. Склярі виділялись зразу серед них. Бо у кожного була велика дерев’яна коробка, з якої стирчали різні шмати, листи скла. Як правило, склярі гуртувались на базарах або біля базарів. На Сінному (найближчому від нас) базарі, на Житньому, на Лук’янівському, на Євбазі і, взагалі, на всіх базарах, які тоді існували в Києві… Бо від багатьох базарів вже й сліду немає. І навіть ніхто й не пам’ятає на перехресті яких вулиць і в яких кутках Києва вони знаходились. Тож, повторююсь, кожен скляр мав великий плаский дерев’яний ящик з відкритим верхом і двома паралельними дерев’яними дощечками-ручками. У цей ящик, чи в цю коробку, вміщалось кілька листів віконного скла. Ноша досить важка, якщо враховувати вік склярів. А були вони всі або геть старі, або підстаркуваті і дуже спрацьовані. Чомусь вони завжди привертали мою увагу. Але молодих чи середнього віку склярів я жодного разу не бачив.
На базарах вони стояли або біля входу, або, під кінець дня, біля ”закусочной”. Ну там їх і знаходили клієнти, у яких виникла нагальна потреба щось там та засклити. Чи вікна, чи двері, якщо там скляні шибки. Той чоловік, що одержав замовлення, неквапно підіймав свій ящик, ставив його собі на плече і поволі чапав за клієнтом. Там, на місці, оглядав детально, без зайвого поспіху – і проміряв лінійкою, і промацував пальцями. Далі витягав із найглибшої та найзахищенішої кишені (чи то в бушлаті, чи в кухвайці, чи в шинелі) головний свій інструмент. Це дерев’яна, засмальцьована і відполірована безліччю дотиків пальців, невелика ручка. А на кінці мала латунну пласку голівку. З малесеньким-малесеньким камінчиком, як макове зернятко, у центрі. Ото й був той “алмаз”, яким різали скло. Скляр добре примірявся до скляного листа. Щось на ньому намічав. І далі, вже під лінійку, раптом робив рівний довгий рух правицею. Одним помахом. Скло ніби відповідало на той рух руки таким чітким шерхотом – ш-ш-ш-уіть! Від цього руху “алмазом” по склу з’являлась, ледь помітна, рівна й довга подряпина. Далі скляр починав важкою мосянжовою голівкою “алмазу” постукувати по склу поруч із подряпиною. Постукав легенько, постукав, постукав. Потім натискав на зайву смугу скла і раз! – скло відділялось рівненько-рівненько по всій довжині нарізу. Як правило склились кватирки чи шибки вікон. Основними замовниками були батьки школярів, особливо підліткового віку. Бо всі вони очманіло ганяли м’яча цілими днями, до певної темноти. На подвір’ях, на вулицях, на пустирях, на “пожарках”. І не було такого двору чи провулку, щоб хтось хоч раз та не побив вікна сусідам. Із того, звичайно ж, починався страшенний галас. І мати, дуже рідко батько, давали прочухана своєму поросяті. Хто давав ляпаса, крутив вуха, а хто й лупцював ременем.
далі буде
У радянських кінохроніках їх не знімали. Та й фотографій їхніх у повному „обладунку" ще не бачив. Тих людей і їхню працю я бачив від самого початку проживання у Києві від 1945 року і десь аж по рік 55–56. Це були умільці, рукодільці і спритники, що серед тієї убогості і розрухи, серед речового голоду (а не лише хлібного) допомагали людям вижити. Та й самі за свою допомогу мали можливість виживати. Склярі виділялись зразу серед них. Бо у кожного була велика дерев’яна коробка, з якої стирчали різні шмати, листи скла. Як правило, склярі гуртувались на базарах або біля базарів. На Сінному (найближчому від нас) базарі, на Житньому, на Лук’янівському, на Євбазі і, взагалі, на всіх базарах, які тоді існували в Києві… Бо від багатьох базарів вже й сліду немає. І навіть ніхто й не пам’ятає на перехресті яких вулиць і в яких кутках Києва вони знаходились. Тож, повторююсь, кожен скляр мав великий плаский дерев’яний ящик з відкритим верхом і двома паралельними дерев’яними дощечками-ручками. У цей ящик, чи в цю коробку, вміщалось кілька листів віконного скла. Ноша досить важка, якщо враховувати вік склярів. А були вони всі або геть старі, або підстаркуваті і дуже спрацьовані. Чомусь вони завжди привертали мою увагу. Але молодих чи середнього віку склярів я жодного разу не бачив.
На базарах вони стояли або біля входу, або, під кінець дня, біля ”закусочной”. Ну там їх і знаходили клієнти, у яких виникла нагальна потреба щось там та засклити. Чи вікна, чи двері, якщо там скляні шибки. Той чоловік, що одержав замовлення, неквапно підіймав свій ящик, ставив його собі на плече і поволі чапав за клієнтом. Там, на місці, оглядав детально, без зайвого поспіху – і проміряв лінійкою, і промацував пальцями. Далі витягав із найглибшої та найзахищенішої кишені (чи то в бушлаті, чи в кухвайці, чи в шинелі) головний свій інструмент. Це дерев’яна, засмальцьована і відполірована безліччю дотиків пальців, невелика ручка. А на кінці мала латунну пласку голівку. З малесеньким-малесеньким камінчиком, як макове зернятко, у центрі. Ото й був той “алмаз”, яким різали скло. Скляр добре примірявся до скляного листа. Щось на ньому намічав. І далі, вже під лінійку, раптом робив рівний довгий рух правицею. Одним помахом. Скло ніби відповідало на той рух руки таким чітким шерхотом – ш-ш-ш-уіть! Від цього руху “алмазом” по склу з’являлась, ледь помітна, рівна й довга подряпина. Далі скляр починав важкою мосянжовою голівкою “алмазу” постукувати по склу поруч із подряпиною. Постукав легенько, постукав, постукав. Потім натискав на зайву смугу скла і раз! – скло відділялось рівненько-рівненько по всій довжині нарізу. Як правило склились кватирки чи шибки вікон. Основними замовниками були батьки школярів, особливо підліткового віку. Бо всі вони очманіло ганяли м’яча цілими днями, до певної темноти. На подвір’ях, на вулицях, на пустирях, на “пожарках”. І не було такого двору чи провулку, щоб хтось хоч раз та не побив вікна сусідам. Із того, звичайно ж, починався страшенний галас. І мати, дуже рідко батько, давали прочухана своєму поросяті. Хто давав ляпаса, крутив вуха, а хто й лупцював ременем.
далі буде
