yurlogvyn | Recent Entries

Поліцай підгонить мене: «Швидко, швидко!», а сам їде на велосипеді. Через тунель. І я по жолобку котив його велосипед. Він за мною по сходинках. Веде мене до будівлі. Я думаю – гестапо. Але ні – контора по найму робочої сили.

Переслали мене до державного господарства. Ну а там мав возити на станцію капусту і брукву. Возив волами. Ну їду я тими волами. А в німців так – що впало – лежить, ніхто не візьме. А я раз скинув качанчик капустини. Озираюсь – старий один підтюпцем підбіг і підхопив. Став я кожного разу по кілька качанчиків скидати. Хтось підглядів і доніс управляючому. Зразу ж мене перекинули на гній.

Тут з одним італійцем був випадок. Воли не хотіли йти, а він їх бив вилами. Та неоковирно повернув вістря. І пробив одному волу підчерев’я. Кров просто чуріла. То він гноєм і землею забив дірку. Та так вдало, що зупинив кров. Віл той наступного дня не підвівся і його зарізали. Ага, ще одне – возив я гній з одним українцем – Бубликом. Бачимо ми з Бубликом, що італійцям варять локшину. А нам тільки суп гороховий. Прийшов я до куховарок (бо там були одні баби) і кажу їм, що не їстиму горохового супу. І Бублик перед тим до кухні ходив, щоб гороховий замінили. Тоді ті чортові куховарки дали нам карточний пайок, щоб ми самі собі готували. Ми з бабами добре полаялись. Але взяли таки той пайок. Зварили і пожерли. І лежимо, відпочиваємо. Коли викликають мене і щоб речі захопив. Вийшов з речами. А мене вже чекають.

далі буде

Прокидаюсь вранці – чую гомін.

Я визираю у віконце – а у дворі повно німців. Із старими рушницями, при велосипедах. А той, Що мене побачив на полі, все галасує. Зібрали німці дітей. Наказали їм стати на всіх виходах із села. І як побачать мене, щоб голосно кричали. Тут на велосипедах підкотило двоє поліцаїв. Ці заставили робітників шукати мене в сіні. Ну зачепили мене вилками. Куди подітись? Виліз!..

Ну, спустили мене вниз. А той, що перший побачив мене, як підскочив до мене, як ударить. Ще й кричить: «Він хотів підпалити бауера!» Я йому й кажу, чого він б’ється. Що я йому зробив? Він репетує. «Він у мене годинника вкрав!»

А справа була яка – я йому возив гній. Він нам дав їсти. І тоді я в нього побачив старий зіпсований годинник. Попрохав його собі. А він каже – бери! Взяв і відремонтував. Він побачив таке діло і каже – відремонтуй мені годинника. І дав мені старий кишеньковий годинник. Я почав його лагодити. А один гвинтик із нього випав. Якраз у щілину! В тому бараці щілини були в палець завширшки. Він мене питає кілька разів: «Зробив уже?» Я йому веду, що деталі не вистачає. Сам хлопців питаю, чи нема в кого годинника подібної марки чи деталі, щоб віддати годинник. Я тут при всіх кажу, що годинник лежить розібраний. Хлопці зранку принесли все в ганчірці.

Тоді він починає репетувати, що я хотів підпалити бауера. Пояснюю, що я не палю і сірників не маю. І ножа теж у мене немає… Зібрали мої речі, надягли наручники і погнали до станції.

На станції тільки один поліцай лишився зі мною. А станція вся розбита, всі вікна фанерою затулені.

Повіз мене поліцай поїздом у містечко. Там посадовили мене в камеру. В камері в одному куті ніби зрізано і закрито залізною дошкою. Я злякався, думав, що мене з-за неї застрелять. Тоді я уважно її обдивився, але ніяких слідів від куль чи дірок.

Зайшов старий наглядач і приніс гнилих яблучок. Спитав, чи є гроші. Взяв гроші і приніс хліба. Але я побачив наді мною напис поляка, того, що тікав. І я зрозумів, що його повісили. Тут мне вже й хліб не пішов. Викликали на допит. Не били. Сказав їм, що так та отак.

Тоді за якийсь час вивели з камери.

далі буде

А ти хіба не татарин? Тітонька Джевер казала, що ти теж із татар…
Татарин. Із Сімферополя. Батьків не було, і я жив серед росіян. А потім таке життя було, що навчився всяку скотину забивати.
Як то?
Та дуже просто. Коли прийшли німці в Крим, мені було шістнадцять. Лишився без усього. А тут агітують їхати на роботу до Німеччини.
Записався і поїхав. Та перші халепи почались вже в Німеччині на медкомісії. Я же, як і всякий татарин, обрізаний. Почали допитуватись, чи не кримчак я, чи не ховаюсь тут у Німеччині. Потрапив у гестапо. Ну й почав згадувати і називати наших сімферопольських відомих татар. Тоді гестапо покликало одного з татарського легіону. Він мене про все про мене випитував і докладно перекладав німцям. Якось мені вдалося і його, і німців переконати, що я таки татарин, а не кримчак.
З того пункту направили мене на біржу. А там приїздили від заводів і бауери. Взяв мене один бауер коло корів і свиней ходити…
…Далі в мене був листок із малюнком на одному боці, а на другому досить детальний запис про його службу в бауера. Той листок кудись подівся, і я ніяк не спромігся його відтворити. Коротко скажу:

Сеферові довелось там робити все, що робить робітник на сільській фермі. Якось господар до нього в’ївся. Сефер не стерпів - відповів. Бауер побив його. Сефер утік і ховався…

Далі в мене йшли всі нотатки без великих пропусків і спромігся записати все, що почув.
- Тоді я зовсім без нічого лишився. Ну, думаю, пропаду. І вирішив повернутись до багера. Ну, звичайно, зразу не пішов, а пішов уночі. Бо як я тікав, з мене зірвали торбу з припасами, коли через паркан перелазив.

Дочекався я ночі і потихеньку через поле до будівель. Я же не знав, що там один на полі сидів. Що він там робив? Ну що йому було там потрібно уночі?!

Як дістав собі їжі, то виліз на горище. При мені були ще сигарети і сірники. Але я їх долі лишив, у ямці сховав. Бо якби знайшли в мене сірники, то могли б і повісити. Ніби я збирався підпалити бауера!

далі буде

Із Сефером я познайомився в одних добрих людей, у яких жив одного спекотного літа. Сидів я в альтанці, оповитій виноградними лозами, і малював гроно чорного винограду. Сефер теж займався ділом – лагодив електричну праску. Розіклав на круглому столі всякі свої інструменти, колупався з дротами. Погода вже від рання спекотна. Але в круглій альтанці в затінку благодать. Та ще й з найближчих акацій безперервно дзюрчить срібна пісня цикади. Так би слухав і слухав.
Так все починає перекривати вищання поросяти. Десь за кущами в кінці саду. Моєму сусідові теж не подобається цей ґвалт. Полишає розібрану праску і підводиться з-за столу.
- Що там таке?
- Е… Вичищує порося. Піду допоможу йому.
Коли Сефер зникає за кущами, поросяче верещання ще розриває повітря. Але за якусь мить стихає. Потім і воно вщухає.
Мій сусід повертається. Руки в нього замазані йодом і кров’ю. Ретельно миє під умивальником.
- Що, він без допомоги не міг впоратись?! Він же хірург швидкої допомоги!
- Не має досвіду зі свинями. Це не татарська худоба.

далі буде

- Не от винтовки патроны. А от карабина, американского. По одному возьмите.
Микола виявися спритнішим за мене і вхопив патрон, на кулі якого були дві червоні смужки. Мені дістався набій теж з тупою кулею, але без смужки.
Що ми раділи надзвичайно, то нема що й говорити.
Коли випалив свій “Беломор”, водій зазрнив до дівчат у кузов.
- Цыплята! Поспешите! Мне пора на обед. Обед — дело святое!..
Дівчата почали старатись з усіх сил, тільки щоб виконати його побажання. Зрештою, всі вони в милі, з великим плямами поту на спинах благеньких суконок сповістили, що закінчили. Водій скомандував.
- Из кузова — марш! Надо пустую машину взвесить.
Знов він підігнав студбекер до вагів. Але на них стояла пошарпана, обдерта колгоспна полуторка із зерном.
Наш вояка зігнав її з вагів, щось гостро сказав про допомогу армії.
Зігнавши колгоспну розвалюху з помосту, водій сам виїхав на ваги.
Тепер вже ваговик і ще якісь двоє підписали папери нашому водієві. Тоді він голосно наказав нам і дівчатам,
- По машинам!
Ми знов, як коти, видряпались на гору.
А от дівчата одна одну вже підсажували і тягли тих, хто внизу, за руки. Якось всі вмостились разом із совками. Назад ми з Миколою їхали навстоячки, бо твердий кузов, хоч і покритий брезентом, добре муляв сідниці.
Нам з Миколою було весело і ми роздивлялись те, що відпливало від нас удалину. І червоний цегляний будинок станції, і високу, теж цегляну, башту водокачки.
А дівчата сиділи навочіпки біля кабіни, мовчки, не хихотіли, не реготали, навіть не розмовляли. Тільки притримували важки залізні совки, щоб вони комусь не поранили ноги.
Коли ми піднялись на самий верх груду, знов побачили потяг на лінії. Тільки він тепер поволі посувався наліво. І, як і попередньо, над потягом стелився дим. А потім ще й з’явився клуб білої пари. Але гудка, як і першого разу, ми не почули. Ще мить — машина почала спускатись на наш бік, і все враз щезло за гребенем груду...

А що було з тією колгоспною галушкою? Здається, її курям викинули.

Ми не полінувались і з великим зусиллям підняли сидіння. Там неймовірні, казкові скарби — німецький кинджал без піхов із свастикою на руків’ї, сяючий “срібний” пістолет, порожня кобура і розсип всяких набоїв із кулями, з кольоровими смужками і без них, короткі пістолетні набої із “золотими” тупоносими кулями. Ще дві нерозкриті бляшанки американської тушонки.
Я хотів взяти хоч один пістолетний набій з тупою “золотою” кулею.
Микола спинив мене.
- Не треба. Бо як узнають, то нам — гаплик!
- Хто взнає?
- Як хто? А хлопці? Зразу докажуть!
Аргумент був вагомий, і ми поспішили з великим таки зусиллям поставити сидіння на місце. Бо ми боялись, що водій ось-ось вийде з буфету.
Дарма боялись, бо водій не скоро об’явився.
Водій прийшов з буфету, досмоктуючи “подушечку”. Точно, що полуничну. Бо, крім легкого запаху алкоголю, аж до нас долітав аромат полуничної есенції. Він витяг із кабіни якусь ганчірку, протер нею підніжку. Та перш ніж на неї сісти, хвацько обсмикнув гімнастьорку і поправив широкий лискучий ремінь. А тоді обережно опустився на підніжку. Неквапно витяг біло-блакитну пачку “Беломору” і із насолодою запалив цигарку. Та не просто палив, а пускав кільця блакитного диму.
Поки він відвідував буфет і сидів на підножці і палив “Беломор”, дівчата більше половини пшениці вивантажили в зерносховище.
Водій все забавлявся з цигаркою, мружив задоволено очі і кудись перед собою посміхався.
- Дядю, - знов набрався я хоробрості. - У вас в кабине лежат на полу винтовочные патроны. Можно нам на память взять два патрона?

далі буде

Зробимо паузу в публікації спогадів. Хочу поділитися своїм художнім твором, вперше виданим у 89 році, який нещодавно отримав новий формат:
http://www.bookland.com/ukr/books/2814329

book cover secret of a diamond

Саме студбекер подолав підйом на узвишшя. Внизу на всі боки відкривався неосяжний простір. Простяглись великі смуги золотавої пшениці. Якісь поперечні смуги зелені, певно буряків, латки городів, темно-зелені кути садків навколо хат. Найдалі за всією панорамою ланів, городів і садиб тягся далекий-предалекий ланцюжок ешелону вагонів. Враз над початком ланцюжка піднявся білий стовпчик. Він все розростався. То паротяг давав гудок. Але до нас звук не долинув.
Ми спускаємось швидко вниз, власне, котимось — водій вимкнув мотор. А там майже на обрії тягнеться, мов силка намистин, ешелон.
Коли я на початку семидесятих потрапив до музею ім. Пушкіна в Москві, то побачив дивної краси і простору полотно Ван Гога “Після дощу в Оверні”. Все як і під час моєї щасливої подорожі в Лєкарівку 1945 року. Далекі поля, клапті городів, купки дерев. І вдалині тягнеться потяг. Над ним простягся шлейф диму.
Біля кабіни знов закамешилися дівчата. Реготали, зойкали та щось шепотіли одна одній. Але я більше не позирав у їхній бік. Я ніяк не міг відірвати очей від далеких ланів, клаптів городів, куп дерев на садибах. І потягу. Тільки він цього разу поволі тягнувся у зворотньому напрямку, і над ним розпливався пасмом білий дим. З гори машина стрімко покотилась униз назустріч станції.
Перед дивною дере’яною спорудою був лише добрий дах на високих дерев’яних стовпах. Праворуч, між стовпами примостився ніби кіоск із віконечком, під яким знаходилась добра дерев’яна, широка поличка. А межи стовпами - дерев’яний поміст із товстих подовбаних плах.
Водій наказав всім злізти на землю і вже тоді заїхав на той пошарпаний і рипучий поміст. Тобто на ваги. Вистрибнув із кабіни і простягнув у віконце свій командирський планшет. За хвилю з кіоску, чи просто будки, вибіг чоловік, якийсь кособокий, і щось почав водієві доводити. Той хвилю помовчав, а тоді обклав його матом. Сів у кабіну і від’їхав просто до зерносховища. Голосно покликав дівчат.
- Ну, цыплята, разгружайте!
Тоді до мене і Миколи Вовка, а сам відчинив обидві дверцята кабіни:
- Смотрите, чтобы никто сюда своего носа не совал. Я пойду, пройдусь, разомну ноги.
Але чомусь нікуди не пішов, а просто до буфету.
Як стандарт того часу, в буфетах на вокзалах чи на станціях продавали 100 грамів горілки, на закусь давали цукерку. Як правило, полуничну “подушечку” або щось подібне.
Водій до буфету, а ми - зразу до кабіни. А в кабіні — просто на підлозі набої до рушниць і пістоля. Стойка-держак для рушниці була порожня.

далі буде

- Разравняйте хорошенько. И поедете со мной на станцию.
Одна з захарчованих дівчаток спитала.
- А чому ми поїдемо?
- А что я, по вашему, буду разгружать машину?! Все взяли совки и поехали!
Тут я, хоч було дуже ніяково, набрався сміливості і спитав:
- Дядя, можно ми тоже поедем с вами?
- Смотри, малец, ты и говорить можешь нормально. А чего же, залазьте в кузов з девками.
Ми з Миколою Вовком, наче мавпи, видерилсь на машину.
Миколі тіткі Насті не пощастило. Його саме тоді дуже сердито покликала мати. Одна дівчина, та, яка говорила водієві про наші яблучка, поїхала в кабіні.
Інші, на зерні, у кузові.
Могутній мотор заревів, машина зразу рвонула з місця. І миттю опинилась на полинному вигоні з випаленою спекою травою і срібними заростями низького полину-євшану. Піднімались довгим некрутим схилом все на схід та на схід. Якби ми їхали навпростець до станції, то були б там швидко.
Та нам довелось попетляти степовими шляхами, поки ми виїхали на самий верх довгого-довгого й похилого груду!
У кузові ми з Миколою лежали на зерні біля самого заднього борту. Наші босі ноги приємно грузли в прохолодній пшениці. А дівчата розляглися під самою кабіною. Чи вони зазирали в заднє віконце кабіни, не пам’ятаю. Щось вони казились, хихотіли, сміялись, лоскотали і одна одну за цицьки лапами, добре, як і зараз бачу. Помітивши те моє зацікавлення цим дівочим камешинням, Микола шарпонув мене за рукав і просичав:
- Не дивись... Не годиться...
Чого воно не годиться, я не зрозумів, але послухав товариша і обернувся назад. І так було цікаво дивитись, як все вихоплюється з-за твоєї спини і швидко відбігає назад. І вохриста курява з-під колес могутньої машини, сіро-зелені ряди бурякового бадилля, стіна високих зелених соняшників, які вже місцями відкрились своїми золотими осяйними німбами.
Коли камешіння, регіт і галас за моєю спиною припинились, я підвівся, тримаючись за високі рейки лівого борту.

далі буде

І поблажливо посміхався до захарчованих дівчат-підлітків. Ну, може найстарша мала років сімнадцять, не більше. Іншим по років п’ятнадцять, як і моїй сестрі Майї.
Вони пнулися з усіх сил, набираючи з високої гори зерна повні залізні совки. І засипали його в кузов студбекера. Ті совки, вичовгані до дзеркально-кричного блиску об зерно, самі по собі важили не менше чотирьох кілограмів. Такий совок брали двома руками. Лівою за верхню ручку-дугу, правою - за ручку із заду. Дівчатка з розмаху встромляли совок у зерно, натискаючи на задню ручку. Коли совок наповнювався пшеницею, дівчатка тягли одночасно за поперечну дугу і задню ручку. Піднімали повний совок зерна і через задній борт машини засипали в кузов.
У кузові ще двоє дівчаток відгрібали совками зерно від борту і розсипали його по всьому кузову.
Військовий, випаливши цигарку, кинув бичок у порох і щосили розтер його каблуком, змішавши з порохом.
Потім подивився в просвіт між сараєм із зерном і свинарником. А там, за тирлом, на невисоке узвишшя піднімався колгоспний садок.
Эй, ребята! - Це до нас. - Анука збегайте в сад и принесити мне яблочек.
Ми втрьох чкурнули через тирло, через реп’яхи до садка. Добре подивились, чи де не затаївся об’їздчик, і тільки тоді нарвали колгоспних яблук. Повну пазуху. І швиденько назад.
Водій скуштував одне, друге. Скривився, виплюнув у пил. І з огидою пожбурив інші в реп’яхи.
- Жуткая кислятина.
Тоді ми з Миколою Вовком перезирнулись і мовчки левадами помчали щодуху до нашого саду.
Тихо піднялись стежкою поміж буйним буряковим бадиллям до нашої найкращої яблуні- астраханки. Таки знайшли на землі кілька дозрілих рожевих смугастих яблучка. Микола не втримався і надкусив одне. І аж очі закотив.
- Мед!
- Тихо! Почують! - Засичав я на нього і ми тишком нишком із нашого саду - на леваду. А там собі і побігли, мов скажені! Старались для “дяді воєнного!”
Подаємо бравому вояку рожево-смугасті яблучка — гордість дідового саду.
- Да они же червивые!
- А ви скуштуйте! Найсолодші в селі яблучка, - порадила одна з дівчаток.
Водій мовчки подивився на дівчину, обтер об рукав новенької гімнастьорки і надкусив.
- Не соврали!
І далі зхрумав усі яблука, тільки час від часу спинявся, щоб і черв’яків не з’їсти. Ще до обіду дівчата загрузили студбекер переможного врожаю.
Водій став на підніжку, зазирнув до кузова.

далі буде

Я із нашими хлопцями тільки один раз побував на далеким польовім току. Бо там працювала мати Миколи Пирогова. Чи він мав їй щось принести, чи мав щось від неї взяти? Не пам’ятаю... А головним місцем наших розваг стала свиноферма на краю нашого кутка. В довгім сараї під світлим шиферним дахом тримали свиней. І варили їм “обід” у занедбаній хаті під солом’яною стріхою. У двох велетенських казанах варили всякі рештки картоплі, що повигрібали з буртів. Коли картопля доходила, її ще засипали не висівками, а половою. От і треба було якось ще придатну картоплинку і витягти її, поки туди не всипали полову та не потовкли все разом.
Я не можу сказати, щоб я був такий голодний, як мої друзі. Але тягав картоплинки, завбільшки з голубине яєчко, за компанію з друзями.
Але подію, яка сталась просто навпроти свинячої “кухні”, ми з Миколою Вовком проґавили.
Ми того ранку лазили по бур'янах і межах городів на нашому кутку. Шукали чи де не знеслася чужа курка. Час від часу ми знаходили яйце. І ми його мерщій випивали навіть без дрібочки солі. Тому Микола тітки Насті швидко нас знайшов. Прибіг і видихнув, вирячивщи очі:
Там таке! Приїхав справжній студбекер! Возитиме пшеницю на станцію! От!!!
Ми, нічого не запитуючи, помчали за ним. Ось і свиноферма. Праворуч сарай великий, теж під світлим шифером. І на обшарпаній , колись побіленій стіні вже хтось буряковим соком рівненько написав: “Здамо хліб державі!”
Дійсно, впритул до широко відкритих дверей сараю стояв новенький студбекер. Вилискував оливковою фарбою, блищав фарами з-за сталевих сіток.
А біля студбекера високий чорнявий водій. При повному параді — в новенькій, незлиняній гімнастьорці, з погонами, портупея через плече, правда, без кобури. Лискучий шкіряний ремінь із сяючою бляхою. І не кірзові, а справжні ялові чоботи.
Палив не самокрутку з махорки, а цигарку “Біломор”.

далі буде

Як настав вечір, притяглась із поля моя старша Майя. Ледь ноги волочила. Крізь сильну засмагу проступала блідість обличчя. І принесла нам гостинець — гречану галушку, завбільшки з добрий кулак.
Це нам на обід зварили.
Я спробував надкусити ту темно-сіру галушку. Мої зуби в ній просто застрягли. Бабуся Мокрина взяла її в руки.
- І таке люди їли?
- А вже, - відказала Майя. - Я тільки юшку з тих галушок пила... Добре, що з собою взяла скибку хліба — повірила, що буде обід.
Бабуся Мокрина і бабуся Мінна тільки головами похитали. Та й посунули Майї миску молодої картоплі, кухоль сколотини та добрий шмат крихкого кукурудзяного хліба...
Жнива ще не скінчились, але просто в полі влаштували тік і почали обмолочувати вже пожате. Туди трактором ХТЗ притягли і стару роздовбану молотарку, і дивну машину паровик. Точно, як невеликий паротяг. І труба висока, і поршні-важелі. І топку заправляли, здається, вугіллям. І воду в казан наливали. Приєднали паровик пасом до молотарки. Через той пас паровик і крутив барабан молотарки. Від гоготіння і шипіння паровика, від роботи барабану молотарки такий гуркіт стояв, що аж голова обертом ішла. Та сонце пекло все сильніше. Тому водовоз раз по раз повертався до тирла і черпав журавлем воду.
Волами, коровами і кіньми до молотарки підвозили снопи. Все дівчата і дівчатка, молодиці і вже баби. Єдиний чоловік — барабанщик. Підстаркуватий чоловік в окулярах. Здається, то були трофейні німецькі окуляри мотоциклістів. Крім спеки, людям добряче допікала полова, остюки та пил, що хмарою вилітав з молотарки. Особливо дошкуляли остюки, якщо вони потрапляли під одяг. У всіх, хто обслуговував молотарку, були червоні запалені очі.

далі буде

«Студбекер» мчав униз до містка біля старого мурованого млина. І зразу за ним виріс другий, а далі - третій. І пішло й поїхало.
Ми щодуху відскочили на узбіччя шляху, ледь не подерши наші убогі штанці об колючу дерезу.
Мить — і перший студбекер пролітає повз нас. Обдає сумішшю солодкого бензинового чаду і легкої гіркоти ґрунтового пилу.
А студбекери всі нові-новісінькі, темного оливково-зеленого кольору. Ніде жодної подряпинки, жодної пом’ятини.
Між потужними машинами однакова відстань, немов хто рулеткою відміряв. Курява клубочиться між машинами, та вони не втрачають чіткості інтервалів. Вантажівки все пруть і пруть розбитим курним шляхом.
Швидко і дерева в садках, і подвір’я біля шляху наповнюється густою рудою імлою.
Микола Пирогов заходився рахувати машини. Але швидко збився. У мене теж нічого не вийшло. А машини все виринали й виринали із вохристого пилу.
Ми заціпеніли в якомусь трансі, приголомшені і кількістю машин, і грізним гудінням моторів.
Тож навіть не схаменулись, як повз нас промчала остання машина. Люди, що лишились по хатах біля шляху, говорили про ті студбекери. Та більшість людей їх не бачили, бо працювали в далеких від шляху ланах. Тому ніхто нічого не міг пояснити.

далі буде

Десь посередині довгого поля просто в балці стояла діжка на возі.
Моя сестра Майя на інші дівчатка, декому було лише по тринадцять, наточували з тієї бочки відро води. І з тим відром і битим металевим кухлем бігали до їздових і жниць. Десь ізранку, поки сонце не розпікало бочку, вода була прохолодна. Та вже під обід так нагрівалась, що ставала відворотною на смак, бо тоді в ній з’являвся присмак давно не чищеної старої деревини. За день біганини по полю з відрами води водоносам нараховували чвертку трудодня. На трудодень тоді давали 200г зерна. Але тільки після того, як здадуть хліб державі. Так дівчатка-водоноси заробляли за день 50 грам зерна.
Та повернімось до наших дурних забав. Коли вся вулиця від діда Якова Губи до сліпого Никанора вкрилась клубами пилу, почулось далеке і грізне гудіння. Дуже далеке. Ми водночас спинились. Що в селі стояла повна тиша, хіба десь гавконе собачка та закудкудаче курка. То ми змогли й точний напрямок незвичного гудіння визначити. Воно починало наростати десь аж на далекім початку Костянтинівки. Ще не дійшло до контори і колгоспного правління.
Не пам’ятаю, хто сказав:
- Побігли! Подивимось, що воно таке.
Гудіння посилювалось і наближалось. І Микола Вовк вирік:
- Чого бігти? Воно зараз тут буде! Чуєте? Вже біля контори!
Ще за хвилю ми зрозуміли — ревуть потужні мотори багатьох машин.
Не встиг Микола Пирогов щось сказати, тільки рота розкрив, як за пагорби викотився великий військовий “студбекер”.

далі буде

Ненадовго змінимо лаштунки з міських на сільські. Ця оповідь про літо у діда в селі ще не озвучувалася і не публікувалася.

До середини літа грунтовий шлях так порозбивали, що він укрився товстим шаром пилу. Дрібного та м'якого, наче найкраща пудра.
Тоді і почали ми грати в “паравозік”. Все наше кодло ставало один за одним, брали попереднього за лікті і робили рухи то взад, то вперед. Так імітували рух поршнів. А босими ногами дрібно тупотіли в товстому шарі теплого пилу. Відповідно кричали: “Чух, чух, чух!..” А тоді ще хтось “гудів” щосили.
За хвилю вже за нами тягнувся шлейф густого вохристо-золотавого туману. Отак ми розважались, бо настали жнива. Всіх, хто здатен був щось робити, погнали в поле.
Моя старша сестра Майя працювала в полі водоносом. Тягала воду їздовим, що працювали на жатках. І в'язальниць снопів не обминала.
Для мене тоді праця видавалась легкою і привабливою. Двома кіньми править їздовий. А сидить він на голому, витертому до дзеркального блиску, залізному сидінні з дірочками прорізними.
Коні тягнуть жатку, і вона крутить крилами-лапами, нахиляє стебла пшениці до двох рядів сталевих ножів. Ну точнісінько, як перукарська машинка. Тільки величезних розмірів. Вони і зрізають стебла пшениці. Далі відкидає купами на стреню. За жатками ідуть в’язальниці снопів. Нахиляються, згрібають зжату пшеницю в оберемки, і, нарешті, в’яжуть її перевеслами. І сніп — готовий.
Сонце пражить з усієї сили. Навколо ніякого холодочку. До лісопосадки з її затінками мерехтливим - більше кілометру.
І в’язальниці снопів, і їздовий на жатці втирають піт, що заливає їм очі. І на зіпраних сорочках з-під пахов і на спині між лопатками з’являються темні плями від поту. А сонце все вище й вище!

далі буде

Як воно так виходить? Бо то були голлівудські бойовики, як то «Випадок в пустелі», «Мисливці за каучуком», «Втеча з каторги», «Доля солдата в Америці».
Та якщо їх порівняти з сучасним Голівудом на тіж теми, то можу сказати, що старі фільми, як не парадоксально це звучить про бойовики, були більш правдиві і людяні.

Ще спокуса в нашому дворі. Тут ми йшли попереду всіх - це кілька здоровенних горіхових гілок. Вони підносились над високим муром Митрополичого саду і зависали над нашим подвір’ям. Коли горіхи дозрівали, але зелена оболонка на них ще не потріскалась, їх починали діставати з нашого двору.
Бо під стіною Митрополичого саду безперервною чередою, аж до самого двоповерхового флігеля, тяглися дерев’яні сараї. Старі сараї, криві, похилені на всі боки. Сірого, не фарбованого дерева. В сараях за благенькими дверима, але з великими висячими замками, зберігали дрова, вугіль та всякі старі лахи. Злодюжки (свої ж) вночі часто ламали запори чи зривали замки і забирали звідтіля або в’язку поліняк, або якесь старе дрантя. Але все ж головним добром у тих сараях зберігали дрова. Бо Київ тоді тримався на грубках, на печах, на плитах, на буржуйках. Ще й неймовірна кількість людей готувала їжу на примусах і на керогазах.
У нас кімнату обігрівала грубка. Але паливо в неї закладалося з коридору, спільного ще з чотирма сусідами.
Їжу в грубці не зготуєш. З грубки плиту не зробиш. Та й як то можна було зробити у вузькому коридорі?
Бабуся Мінна готувала їжу на керогазі. Абсолютно жахлива машина з двома широкими товстими гнотами. Смердів той керогаз, як дизельний трактор. А в підвальному коридорі крім відчинених дверей на сходи іншої вентиляції не було.

Але, щоб не відставати від мене, він схопив хом’яка, і ми вислизнули з хліву в кукурудзу. І погнали вниз на леваду ...

Короче кажучи, оскільки грали «до косточкі», програв я свого краденого долара. Більше я в той двір грати не ходив. А якщо приставав до гравців, то питав, чи грають вони просто чи «до косточкі».
Грали ще в «пувички». Де треба було «пувиці» (тобто ґудзики) загнати щелбанами в ямку. Ну, на асфальті в «пувиці» не зіграєш ...
Грали ж, звичайно у квача, у піжмурки, з маленьким м’ячем у «штандер».
Лазили по руїнах, витягали звідтіля арматуру. Розклепували її, приладнували до руків’я мідним дротом пласкі консервні бляшанки – і виходили наче справжні шпаги з гардами. Тими шпагами відчайдушно фехтували. Бо скрізь по кінотеатрах ішли всякі «Королівські пірати», «Залізна маска», «Три мушкетери». Наслідки, як самі розумієте, при фехтуванні заточеними залізними прутами, часто бували вельми сумні.
Перед початком тих усіх фільмів ішли титри: «Этот фильм взят в качестве трофея Советской Армией». Мене страшенно дивувало і, водночас, бентежило те, що фільми трофейні (значить, німецькі), а там все йдеться про англійців, американців, французів, індіанців ...

далі буде

Та дуже просто – я його вкрав із хліва кривого Хведота. Дідового сусіда.
Хата Хведота була перед нашою (дідовою) хатою.
Коли мій дід Никін на «заре коллективизации» втік із села, то Хведотова родина роками паслася в дідовому садку. Бо чотири сусідні села кращого саду, ніж дідів, не мали.
Тому, коли дід Никін у війну повернувся в свою садибу, Хведот страшенно заздрив дідові і ненавидів його. Казали, що то він під’южив людей, щоб діду не повернули частину присадибної ділянки. З яблуками та грушами на ній. Колгосп ту ділянку не доглядав. І на деревах тільки гусінь плодилась та на сусідні садки лізла.
В діда Хведота винаймали комірчину мій товариш Микола та його мати, вдова. Бо батько Миколи пропав на війні. Потім Миколина мати зійшлася з одним чоловіком і вони від Хведота перейшли жити у друге село. Та коли я приїздив, Микола завжди приходив до мене гратись.
А в Хведота на той час стались переміни. Його син, не знаю, як його звати, під час війни і після війни був десантником. З парашутом, казали, стрибав. Десь там воював у Західній Україні. Я розповідаю про це так, як чув, що люди біля колгоспної комори балакали. Казали, що Хведотів син геть став п’яницею, бо їм перед кожним боєм горілки давали.
То цей син-десантник привіз Хведотові невістку з дитиною. Дитині, не знаю, може кілька місяців. Зовсім мале. Невістка була тендітна, зовсім дівчинка, чорнява і дуже тиха. Я не чув її голосу, хоч хати були поруч. Люди казали, що вона єврейка. Одна вціліла з великої родини. Що була нікому не потрібна, то й пішла заміж за п’яницю-десантника.
Це був 47 рік. А він стрибав з парашутом десь в ліси. Саме дивне те, що всі на кутку про це говорили, а зараз я ніде не чую про десантників 47 року у Західній Україні. Казали люди, що той син Хведотів казна-чого понавіз, коли приїхав із молодою жіночкою і немовлям. Казали, що повно добра всякого в хаті. І що й у хліві чемодани поставив.
Ми з Миколою те все чули і вирішили піти і подивитись, що там у хліві стоїть. Сіли в кукурудзі і дочекались, поки Хведот пішов до млина до діда Никонора. Собака знав Миколу, то ми прослизнули із кукурудзи просто в хлів. Ніяких валіз там не побачили. Але дві речі нас вразили. Здоровенна Хведотова кішка притягла для своїх кошенят здоровенного рудого хом’яка. І внизу, біля стойки, де були граблі, коса, вилки і сапи, стояв фанерний ящик від поштової посилки. По вінця був насипаний великими світло-сірими монетами. Я й хвилі не вагався – срібні монети! Бо я вже такі бачив. І бачив, як їх розпилюють, вигинають, проковують і карбують на брошки. Я й хвилі не вагався – вхопив одну велику монету з самого верху: багато брати не можна, а пропажу однієї монети не помітять. Микола мені не наслідував. Сказав, що німецькі гроші йому ні до чого.

далі буде

Щось мені в той день «на срібло» дуже повезло. Була повна кишеня двадцяток. І з тою кишенею я поперся грати в другий двір. Ні, другий двір був не в якомусь іншому будинку. Другим двором у нас називалась та частина, що далі вглиб, за залізною брамою до Академії. Не можу сказати, щоб хлопці з другого двору були старші за мене. Але вони махлювали і на «латах» і на «коломахах» коли відміряли чия «біта» впала ближче до кону. «Лата» - це довжина всієї стопи, а «коломаха» - ширина стопи, поставлена перпендикулярно до «лат». Наприклад – «біта» впала за одну стопу – «лату» і дві «коломахи» від цеглини-кону. Я програвся вщент і через їхні махлювання і через те, що не остерігся, коли вони сказали: «Граємо до косточки!» У мене «бітою» було не що-небудь, а справжній старовинний американський долар.
Як він мені дістався?

далі буде

Потім ішла гра в «коци». Гра азартна і тільки на гроші! Якщо в тебе було добре око і слухняна рука, ти міг виграти повні кишені «мєлочі». Це робилось так – ставилась десь на рівному місці цеглина. На цеглину стовпчиком - копійки учасників гри. Могли бути лише мідяки, могло бути тільки срібло. Відстань від цеглини до лінії кидка мірялась стопами. Називалась стопа – «латою». Лінію кидка позначали на асфальті і на бруківці крейдою чи шматком розбитої цеглини. На голій землі продряпували ту лінію чимось гострим. З лінії починали кидати «біту» - важку велику монету, чи круглий свинцевий оладочок. Кидали по черзі. Падіння «біти» кожного гравця позначалось рискою. Головне завдання було поцілити якомога ближче до цеглини з коном. Тому, хто найближче кинув свою біту до кону, надавалось право першому бити по кону – ставці. Бралася теж велика монета. Найчастіше мідний важкий п’ятак Катерини ІІ. На одній стороні орел, на другій - вибагливий вензель великодержавної курви. На кону всі монети ставились «рєшкою» вгору.
Ребром монети-«біти» треба було вдарити так по стовпчику, щоб монети перекинулись «орлом» угору. Кілька разів бачив, як спритники з першого удару перевертали всі «рєшки» на «орла»! Як їм це вдавалося, я й досі збагнути не можу. Кожний бив до того часу, поки після його удару «рєшка» так і не перевернулась на «орла».
Якщо в «майки» я й не пробував змагатись, то у «коци» на кону, або на гроші «об стєночку» брався не один раз. Сильно не програвав, сильно й не вигравав. Бо грали на мідяки. Але то одного разу сталася халепа.

далі буде