Мокрі фото (продовження)

Першим, кого із батькових колег по Академії я пам’ятаю, то славетного макетника (певно тому, що жив він найближче до нас) Юхима Максимовича Даниленка. Неговірка, краще б сказати, мовчазна людина. Але постійно в неквапному русі. Неквапному, але розміреному, виваженому і чіткому. І з того, наче повільного посування вперед і тільки вперед, з’являлись і макет Софії Київської і шафи для білизни і рамки для фотографій і низенькі зручні стільчики ...
А от дядя Ваня, він же Іван Олександрович Косаревський видавався людиною меланхолійною. І щось чи то задуманого, чи то замріяного. На той час – перший дослідник ландшафтної архітектури, заповідних парків і тонкий фотограф-пейзажист. І він, також, не лінувався, весь час знімав, проявляв, друкував, переробляв і ще раз переробляв свої планшети.
Знов хочу повернутись до того, що стало просто пласким, звичним місцем в минулій історії. Таким собі загальником, що вже не викликає ніяких емоцій.

далі буде

Мокрі фото (продовження)

Той час – то тільки два-три роки по війні. Гарячково, через силу, понад усі людські можливості відбудовується Україна. Спалена вогнем, погромлена нелюдською люттю і заздрістю до її людей. По-справжньому не хочуть про це згадувати залишки живих свідків. Новій генерації воно лишень для риторики часом придається, та й то – яловими загальниками. А справа дуже проста – партійці, армія та енкаведисти тікаючи на схід, не тільки кидали людей під німецький чобіт. Все, що не могли прихопити із собою – палили, висаджували в повітря. Адже тих, кого лишали, хіба вважали за людей? Нехай їм не буде чого їсти, чого пити, де голову притулити. Тільки щоб німцю скрізь була пустеля.!
А не забуваймо, що в момент найбільшого натиску фашистів їм дістались незміряні землі і на них біля 90 мільйонів людей із совєтскими паспортами!.. Коли «арійцям»-людожерам на Волзі врізали під дих і вони покотились назад, до свого фатерлянду, то тягли до себе все, що тільки могли. А що не могли – нищили в порох ... Недоторканими лишали лише справи про недобите національне підпілля. Про це мені ще в часи туманні, десь років більше тридцяти розповідав мій редактор Льоша Мусієнко. Ну він такі речі добре знав, бо не один рік в «співавторстві» з Головченком (міністр МВД) «тіскал романи» про партизан і підпільників в окупованім Києві ...
І тоді всі проектні архітектурні та будівельні організації напружено, дуже напружено працювали. Розробляли плани забудови і відбудови міст і селищ, заводів, станцій ... А для прийомної комісії треба було дати загальний вигляд, перспективу майбутнього об’єкту. І то, звичайно, чим красивіша картинка, тим більше шансів у проектантів на милість приймальної комісії.

далі буде