Про зелені рундуки і "пожарку" (продовження)

Ще на тій будові рундуків сталася зовсім незвична, як я тепер розумію, просто божевільна, історія. Безнадійно божевільна історія.
Коли полонені німці будували рундуки, виявився серед них один, що служив в окупованім Києві.
Він крутив роман з однією киянкою. Якимось чином, грою долі, німець потрапив на цю будову, якраз навпроти її будинку. Вона мешкала чи в останньому будинку Великої Житомирської, чи в передостанньому. Вона його побачила. Змовились швидко і він втік з базарної будови.
Я пам’ятаю, що люди в однаковому цивільному вбранні – їх звали і «топтунами», і «сексотами», і «тіхарями» – до нас на подвір’я завітали. Разом із участковим і двірником. Ну, участкового зразу було за милю видно по синій шинелі і червоному околишу фуражки. Питали в старих бабусь, що цілими днями товклись у дворі. Питали в нашого Івана Івановича, чи він чого не бачив?
Це класичний варіант – коли двірник повинен був все бачити, все чути. Крім згрібання сміття, очищення від ожеледі хідників та прочистки забитої каналізації, це була його, так би мовити, виплата владі за київську прописку і кімнату десь у підвалі ...

далі буде