Про зелені рундуки і "пожарку" (продовження)

Ну, звичайно ж, втікачів швидко пов’язали. Не знаю, яка подальша їхня доля.
Я питав у людей, вже в часи «перестройки» що жили там, біля старого Сінного базару. Якраз навпроти того місця, де ніби мешкала подруга полоненого німця. Питав у різних людей. Але ніхто цієї історії не пам’ятав. Навіть деякі старі жильці не могли згадати, хто будував дерев’яні павільйони базару. Тож не знайшов свідків давньої любовної історії.
А рундуки німці кінчили досить швидко. Ще й ретельно їх вифарбували в яскравий зелений колір. Я не пригадую в жодному місці Києва подібної зеленої фарби.
І тут мимоволі, це вже зараз, пригадую історію з малахітовою фарбою. Її мені розповів уральський письменник Льоня Фомін у Москві десь у 73 році. Хтось із свердловських апаратчиків, коли настав дефіцит з фарбами, наказав добувати з копалень малахіт і перемелювати його на зелений пігмент і робити з нього олійну фарбу. Льоня Фомін казав, що сам бачив паркани в одному дитячому садочку, вифарбовані зеленим малахітом ... Як кажуть – без коментарів ...
А зелені, яскраві рундуки тоді тішили номенклатурні очі, коли державні «членовози» проносили їх на добрій швидкості повз Сінний базар.

далі буде