Про зелені рундуки і "пожарку" (продовження)

З передньої частини того узвишшя, що підносилось над урядовою трасою, перш за все прибрали кілька прилавків. І завезли дерево.
Всяке дерево. І свіже, тільки розпиляне, і якісь потемнілі колоди і дошки зі зруйнованих будинків. Навіть були там цілі телеграфні стовпи. Не нові ж, звичайно. І почалась перша побудова в Старім місті – Горі, як колись писали літописці. Я добре пам’ятаю те будівництво. Бо ми з батьком часто там ходили. Я тоді ще в школі не вчився.
Батько прекрасно малював і писав аквареллю. І ще, до всього, знав перспективу на самому вищому архітектурному рівні. Його запрошували до себе в майстерні художники, на той час, досить відомі, а потім вони й знаменитими стали. Запрошували, щоб він свіжим оком глянув на їх праці, чи немає де помилок чи похибок у змалюванні архітектури чи інтер’єрів?
Що в нашому підвалі дихати було важко, то батько брав мене із собою. Щоб пройтись свіжим повітрям. Справді, не дивлячись на опалення будинків дровами, вугіллям і торфом, повітря було в рази чистіше, ніж зараз, в добу жлобського гедонізму. Коли в Києві більше потужних іномарок, ніж корінних киян.

далі буде

Про зелені рундуки і "пожарку" (продовження)

Робили рундуки полонені німці. Добре пам’ятаю один випадок.
Повертаємось ми додому із Художнього інституту. Ходили з батьком у гості до художника Красного, вправного аквареліста. Він батькові показував свої нові акварелі. Краєвиди. Красний жив із дружиною, дитини в них ще тоді не було, в малесенькій кімнатці на другому поверсі Художнього інституту. З того боку, що виходив вікнами на Замкову гору, на Клинець. З вікна у Красного було видно і Андріївську церкву. Вона наче пливла, зависала у блакитній юзі над Старокиївською горою ...
Дві стіни в оселі Красного справжні – цегляні. А дві інші – з товстої фанери, якихось брусків дерева і картону. Так що, коли ми бували у них у гостях, то ніби були і в їхніх сусідів. Не тільки все чули вухами, а й нюхом відали, що стоїть у них зараз на столі пшоняний кандьор, заправлений на комбіжирі смаженою цибулею, гаряча картопля в кожушках, а до неї підсохла, іржава азовська тюлька ...
Ідемо ми по-під базарним узвишшям, а над нами гуркотіли молотки, цюкали сокири об колоди, тупотіли важкі черевики і чулась густа мішанина із звуків чужої мови. На краях узвишшя стояло по одному нашому охоронцю з карабінами на плечах.
Не можу сказати чому, з якої причини, але батько ніс велику креслярську дошку. Робочу дошку, всю в плямах акварельних фарб і залишків, наклеєного для перспективи, паперу. Тоді папір, як наклеїти на дошку, добре змочували, по сухих краях змащували клейстером із житнього борошна. Папір висихав і натягувався рівно-рівнесенько. На тому, натягнутому, як барабан, папері, малювали перспективу майбутнього проекту.
Отож ідемо ми нижнім хідником. Вже доходимо до кінця узвишшя. Коли з гори по короткому схилу спускається до нас назустріч німець. І просить на мигах запалити.

далі буде