Про зелені рундуки і "пожарку" (продовження)

Повернімося до "пожарки". Трохи повторюся про цей особливий "клаптик" київської землі.
Потрапивши до Києва, ми опинились у Верхньому місті, як казали літописці, на Горі. Війна майже не ушкодила тут будинків. Біля нашого дому тільки дві втрати. Одна зовсім поруч, друга – подалі. Отож, про близьку. Будинок № 11 по Георгієвському провулку не існував. Замість нього підносився пагорб із залишків зруйнованого бомбардуванням і пожежею будинку. І то не простого будинку, а з цікавою роллю в історії України. Але про те я дізнався через десятиліття після того, як видерся з хлопчаками на те звалище. Кмітливі пожильці, що мешкали за руїною, влаштували на цій «пожарці» город. Тоді, в повоєнному Києві, подібні місця називали на тогочасному київському суржику – «пожаркою». Коли «законні» власники «пожарки» зібрали там свій врожай картоплі, помідорів, гарбузів і кукурудзи, тоді ми теж навідались на «пожарку». І нам теж щось таки дісталось – два-три малесеньких бурих помідорчики, з десяток картоплинок і багато чорних пасльонових ягід. Хлопці їх їли – і нічого. Я не міг – мене зразу тягло на блювоту від одного їхнього смаку в роті ...
Я тоді не здогадувався, та й звідки я міг знати, що це місце знамените і вкарбоване в історію української культури.

далі буде