yurlogvyn

Робили рундуки полонені німці. Добре пам’ятаю один випадок.
Повертаємось ми додому із Художнього інституту. Ходили з батьком у гості до художника Красного, вправного аквареліста. Він батькові показував свої нові акварелі. Краєвиди. Красний жив із дружиною, дитини в них ще тоді не було, в малесенькій кімнатці на другому поверсі Художнього інституту. З того боку, що виходив вікнами на Замкову гору, на Клинець. З вікна у Красного було видно і Андріївську церкву. Вона наче пливла, зависала у блакитній юзі над Старокиївською горою ...
Дві стіни в оселі Красного справжні – цегляні. А дві інші – з товстої фанери, якихось брусків дерева і картону. Так що, коли ми бували у них у гостях, то ніби були і в їхніх сусідів. Не тільки все чули вухами, а й нюхом відали, що стоїть у них зараз на столі пшоняний кандьор, заправлений на комбіжирі смаженою цибулею, гаряча картопля в кожушках, а до неї підсохла, іржава азовська тюлька ...
Ідемо ми по-під базарним узвишшям, а над нами гуркотіли молотки, цюкали сокири об колоди, тупотіли важкі черевики і чулась густа мішанина із звуків чужої мови. На краях узвишшя стояло по одному нашому охоронцю з карабінами на плечах.
Не можу сказати чому, з якої причини, але батько ніс велику креслярську дошку. Робочу дошку, всю в плямах акварельних фарб і залишків, наклеєного для перспективи, паперу. Тоді папір, як наклеїти на дошку, добре змочували, по сухих краях змащували клейстером із житнього борошна. Папір висихав і натягувався рівно-рівнесенько. На тому, натягнутому, як барабан, папері, малювали перспективу майбутнього проекту.
Отож ідемо ми нижнім хідником. Вже доходимо до кінця узвишшя. Коли з гори по короткому схилу спускається до нас назустріч німець. І просить на мигах запалити.

далі буде