yurlogvyn

Я знав батька Славка, мого однокласника, сержанта пожежної команди. Він бив важким солдатським ременем із п’ятикутною зіркою на пряжці. Тією пряжкою можна було легко вбити, якщо поцілити у скроню. Сержант лупцював свого вертлявого і схильного до всіляких шкод сина, мов скажений. І не раз, і не два. А жили вони утрьох – Славко, мати і батько на Смірнова-Ласточкіна у високім, як на той час, холоднім цеглянім будинку. Саме той, вже згадуваний мною, де зараз банк, а в 32-му і 33-му роках там був накопичувач для “куркульських” дітей. Ну, це тих дітлахів-селюків, що підібрали на вулицях “матері городов руських”. Старі дуже люди, які жили в тому закапелку Верхнього Міста ще в кінці 50-тих, казали, що дітей туди звозили цілий день. Але їсти їм не давали. І хто з них дотягував до ранку, того відвозили “в пріют…“ Куди відвозили залишок – ніхто не знав. Такі собі легенди старого Києва…

Отож, після фізичного покарання чи словесного прочухана своєму дитяті, батьки витягали дорогоцінну чи троячку, чи п’ятірку. А на троячці був намальований парашутист-десантник. Була блакитно-зеленкуватого кольору. Тоді батьки розбишаки тьопали на базар до “закусочної” і вже звідтіля вертались із майстром віконних справ. І під прокльони і лайку між двома дамами, одна з яких була власницею розтрощеної шибки, а друга – матір’ю винуватця, скляр вставляв у рамку скло. Обережненько його зафіксовував малесенькими гвіздочками. Він по одному брав їх із зубів. Ну звичайно, якщо в того скляра залишилися ще передні зуби і він ними міг прикусити дрібнесенький гвіздочок. Далі майстер виймав з глибини кухвайки, з якоїсь безрозмірної кишені, промасляну ганчірку. Розгортав її і тоді з’являлась грудка сіро-жовтої замазки. Ніяких, як ви зараз добре розумієте, герметиків для заповнення щілин, тоді не було. І кожний майстер-скляр мав свою власну таємну рецептуру замазки. І коли він тією замазкою зашпакльовував щілини між склом і деревом, то запевняв, божився, присягався, що так, як він зробив на оліфі, алебастрі на крейді та на якомусь клею, то вона не один рік протримається. І ніде й лусочки не відпаде, ніде й найменшої на ній тріщинки не буде. “Залізна замазка! – повірте мені!” – присягався умілець.
далі буде