Про зелені рундуки і "пожарку"

Зелені рундуки

Я вже казав, найстарішій частині старого міста – Горі, пощастило. Розбитих будинків тут майже не було. За малим винятком.

Коли ми поселились у підвалі на Стрілецькій 7/6, то навпроти цоколя нашого будинку височіла купа обгорілого тиньку, цегли, якихось перепалених залізних штаб і шматів обвугленого дерева. Одним словом – «пожарка». Люди з сусіднього двору обгородили від провулку ту «пожарку» бильцями викинутих залізних ліжок, позв’язували їх між собою де простим, а де й колючим, дротом. І розбили там справжній город.

Отож, від будинку № 11 по Сергієвському провулку лишилась тільки «пожарка», увінчана невеликим городом.

А от похмурий, темний грубезний будинок на розі Володимирської і Георгіївського провулку просто вигорів. І підпалили його німці, коли тікали 43 року з Києва. Збудований у 30-ті роки. Заселили вищим командирським складом Красної Армії. Здається, що в ньому і Кирпонос проживав, але напевно сказати не можу. Дивна річ з цим будинком. Він стояв навпроти «Короленка 33», головного центру НКВД. То коли німці драпали - «Короленка 33» не спалили і в повітря не висадили. Не знаю, правда, чи ні, але балакали люди, що й ключі в дверцятах сейфів і камер лишили. А також справи тих українських підпільників, яких німці не встигли зловити і, під виглядом кримінальних злодіїв, ліквідувати. Ну точнісінько, як НКВД, коли накивало п’ятами зі Львова у 41 році. Тоді лишило справи на ще не спійманих оунівців та офіцерів польської армії, які розпорошились в цивільній людності. Про це мені розповідав Льоша Мусієнко. А йому це повідав ве-ельми компетентний персонаж – Головченко, міністр «МВД Украинской ССР». Льоша Мусієнко з ним у співавторстві (на Гловченка) працював багато років. І писав з ним (для нього) романи про підпільників у часи окупації.

далі буде

Про зелені рундуки і "пожарку" (продовження)

Цей погорілий будинок відремонтували, обновили. Але від того він не став привабливішим. Не знаю, які там інтер’єри, які там «удобства», але зовні цей будинок відповідає апофеозу НКВД у  передвоєнному архітектурному стилі. Хоча там поселились армійські офіцери.

Знаменитий архітектор Каракіс, батько подібного монументального стилю в Києві, таки добре вловив естетичну потребу державного замовника.
А от першою повоєнною будовою були рундуки на Сінному базарі.

Базар Сінний розміщався тоді ліворуч на Львівськім майдані. Отам, де зараз невеликий сквер із туркестанськими білокорими тополями, різними кущами декоративних квітів.

Скверик і сьогодні вивищується над хідником і над дорогою. А тоді майдан базару піднімався ще вище, вище зросту дорослої високої людини. Зараз те узвишшя досить добре зрізали, понизили.

В проміжку між кінцями вулиць Рейтарської та Ворошилова (сьогодні Ярославів вал) тулились один до одного старосвітські двоповерхові будиночки.

Наріжний двоповерховий будиночок на Рейтарській мав на першім поверсі аптеку. Там бабуся Мінна купувала в піснім 1946 році пляшечки риб’ячого жиру. Слава Богу, він тоді не був вітамінізований вітаміном «А» і ми не отруїлись. На риб’ячому жирі смажилась повна сковорода цибулі. І ми наминали її зі скибками глевкого чорного хліба - «кирпичика».
Хліб одержували по карточках. Риб’ячий жир і цибуля продавались без карточок. Коли я пішов у перший клас, то ми з хлопцями купували в цій же аптеці прегострі хірургічні скальпелі. Без всякого рецепту і в які завгодно руки. Там ми ще купували яскраві оранжеві соски і презервативи. Презервативи надимали і бігали з ними, як із повітряними кульками. А соски розтягували, щосили напинали на кран і давали добрий струмінь. Соска в рази надималася, аж ставала прозорою. Бувало, що й лопалась, обливаючи всіх водою. В сосці проколювали дірочку і тонкою цівкою, що била на кілька метрів, поливали один одного. Ганялись один за одним з тими сосками-поливалками по всьому подвір’ю, мов скажені.
далі буде