Про зелені рундуки і "пожарку" (продовження)

Ми спиняємось, батько ставить до ноги цю саму креслярську заляпану дошку і лізе в кишеню шинелі за «портсигаром». Виймає велику бляшану коробку. Ще його довоєнна. І він її проніс усю війну.
Отож, німець, в очікуванні, підніс руку, а батько вже відкривав свою бляшану коробку. Згори в ній стосиком лежав рівно нарізаний папір. Під ним ручковий тютюн. Батько десь на тому Сінному торжку знаходив сільських дядьків, які самі вирощували тютюн. У них він і купував папуші блякло жовтих листів. Вручну його нарізав гострющим шевським ножем. Ніж чи то зроблений із полотна дворучної пилки, чи з якоїсь ресори. Бо сталь була якісна. Батько пробував вигострене лезо, проводячи по волоссю передпліччя лівиці. Якщо лезо збривало волосся, значить ніж добре вигострений. Різав тютюн батько знаменито. Всіма п’ятьма пальцями, стискав папушу тютюну. Правицею рівно і сильно натискав на край стосу і рівно вів лезо зо себе. Від стосу відвалювались рівні, тонкі смужечки тютюну. З того легкого нарізаного тютюну робив самокрутку. Але не пхав до вуст, а вставляв її у свій знаменитий мундштук. Набірний мундштук із слонової кістки, плексигласу, ебоніту та алюмінію. Батько за день висмалював оту бляшану коробку тютюну.
Ну, а знов до німця, повернемось. Той німець бере лівою верхній листок паперу, правою жмачок тютюну. Скручує самокрутку, прослинивши рівно край папірця. Не гірше ніж колгоспні дяді біля сільради.
А батько так дивиться на нього, з усмішкою каже мені: «Навчився!» Вони ж, «арійці», палили сигарети й цигарки. А про самокрутки до «Бліцкригу» і не чули й не снили.
Німець вже тримає в зубах самокрутку. Ну батько витягає свою запальничку. Її йому полкові рукоумільці на пам’ять зробили.
Запальничка заправлялась бензином. Під ребристе коліщатко вставлялись малесенькі-малесенькі сріблясті циліндрики. Їх чомусь називали кременем чи каменем. Коли коліщатко різко прокручували великим пальцем, воно терлось об «кремінь» і сипало іскрами. Спалахував гнотик з бензином і можна було припалювати цигарку. Батько різко чиркнув коліщатком, пахнув жовтий вогник і німець потягся до вогника.
Від першої затяжки німець аж очі звів до неба. Ще раз затягнувся і подякував і по-німецькому і по-російськи. А тоді питає в батька, кивнувши головою на його дошку.
- Кюнстлер? (Митець?)
Батько ствердно хитає головою.
Німець мовчки і уважно подивився на батьків військовий кашкет (але вже без зірки), на стару шинелю, на батькові солдатські черевики. Розбиті вже, бо ще одержані по американському ленд-лізу.
Німець скрушно похитав головою – як так бідно може жити художник ...

далі буде

Про зелені рундуки і "пожарку" (продовження)

А перед війною батько вигравав різні архітектурні конкурси. Одна премія в нього потягла на 3 000 карбованців. Як на той час, шалені гроші!
Казала одна з моїх бабусь, баба Марійка Березняк, що в ті роки телиця на ярмарку в Косівці коштувала 50 карбованців.
Можете уявити, які то були гроші для молодого фахівця. А він майже всю премію витратив на книжки.
До речі, на Сінному базарі продавали й купували не лише харч. Отам, де зараз ріг вулиці Ярославів вал і Воровського (справжня назва Бульварно-Кудрявська) там на хіднику, де на ганчірках, де на газетах, а де й просто на асфальті, лежали речі. І голки для патефону, і голки до машини швейної, і голки звичайні для кравецького діла, йоршики для примусів, гніт для керогазу, кохінорівські олівці – прості і кольорові, пеліканівські акварельні фарби ... Можна було там і фотоапарат собі підшукати. Один такий трофейний апарат батько там і купив. І свою книгу з автографом. Ту, що в Харкові за преміальні гроші придбав. Вона через роки війни помандрувала до Києва і лягла на брудну газету на хідник вулиці Воровського. Здається, щось із трактатів про архітектуру доби Ренесансу.
І це там батько купив для мене дуже гарну, хоча й добряче пошарпану, книгу «Горбоконик». Прекрасний, просто дивовижний переклад Максима Рильського. Така мова перекладу українська, що читається не з меншою насолодою, ніж геніальний твір Єршова. Єдиний твір Єршова. І, до речі, він свого «Горбоконика» написав, коли йому було 19 юнацьких років... Я, буває, і зараз заглядаю до рильського «Горбоконика». Заради мови, і щоб і пам’ять освіжити. Тим пак книжка з автографом самого Максима Тадейовича...

далі буде