Про "пожарку" (продовження)

Але повернімось до примари будинку № 11 по Георгієвському провулку. Під час денікінської навали Нарбут і жив там і навчав потихеньку студентів. Там він і захворів. Там і скінчилось його навдивовижу коротке життя – 34 роки! Проте й досі, і маю надію, й надалі його доробок буде взірцем для тих митців, що живуть на цій землі і для цієї землі.
А наша квартира знаходилась на відстані якихось 50 метрів від «пожарки». Якщо й не менше. Тільки жили ми в підземеллі, тобто в підвалі колишнього єпархіального будинку.
Глибина підвалу сягала чотирьох метрів нижче бруківки подвір’я. Через два вікна тільки у червні до нас зазирало сонце. Одинадцять місяців у нашому помешканні сонця не було. Тому мене завжди тягло нагору, до сонця. А як сонця не було, все одно на подвір’ї було світліше.
Та й не тільки на подвір’ї світло. На подвір’ї було весело. І дуже галасливо. Від ранку до пізнього вечора наш двір, тобто ущелина між червоно цегляним муром Софійського заповідника і стінами із жовтої цегли нашого будинку, був сповнений найрізноманітніших звуків. Від ранку до вечора подвір’я гуло, верещало, свистіло, репетувало, співало, рахувало, нявчало, кукурікало і гавкало! Все що завгодно чулось. Там була неймовірна кількість дітлахів. Починаючи від тих, хто тільки ставав на тремтячі ноги і тільки плямкав та белькотів і не міг ще вимовити жодного слова. І кінчаючи «пацанвою», переростками десь із 5-7-х класів.

далі буде

Ігри "пожарки"

І всі у щось грали.
«Пацани-переростки», вони забавлялись грою в «майки». «Майка» була дуже своєрідним спортивним снарядом. Брався шматочок овчини. Чим довша і пухкіша вовна – тим краще. Знизу прикріплювався дротинкою-скріпкою шматочок розплесканого свинцю. Так збалансовувалась овчина із свинцем, щоб «майка», підкинута вгору, падала рівно вниз, але не дуже швидко. І коли випробування «снаряду» закінчувалось успішно, починалась гра. Гра була або для форсу – ну хто найкращий «маяльщик»? А була гра й на інтерес – коли на кону стояли монети. І їх забирав той, хто найдовше втримає «майку» в повітрі, хто найбільше разів її підіб’є ногою.
Я теж пробував грати. Та десь після п’ятнадцяти чи шістнадцяти ударів губив «майку» і вона падала на бруківку. Тому я й не грав на інтерес. Але в нас у дворі були справжні віртуози. Стоячи на одній нозі, другою, зігнутою по-шевськи, вони ту «майку» лупили й по дві сотні разів, не випускаючи на землю.

далі буде

Ігри "пожарки" (продовження)

Потім ішла гра в «коци». Гра азартна і тільки на гроші! Якщо в тебе було добре око і слухняна рука, ти міг виграти повні кишені «мєлочі». Це робилось так – ставилась десь на рівному місці цеглина. На цеглину стовпчиком - копійки учасників гри. Могли бути лише мідяки, могло бути тільки срібло. Відстань від цеглини до лінії кидка мірялась стопами. Називалась стопа – «латою». Лінію кидка позначали на асфальті і на бруківці крейдою чи шматком розбитої цеглини. На голій землі продряпували ту лінію чимось гострим. З лінії починали кидати «біту» - важку велику монету, чи круглий свинцевий оладочок. Кидали по черзі. Падіння «біти» кожного гравця позначалось рискою. Головне завдання було поцілити якомога ближче до цеглини з коном. Тому, хто найближче кинув свою біту до кону, надавалось право першому бити по кону – ставці. Бралася теж велика монета. Найчастіше мідний важкий п’ятак Катерини ІІ. На одній стороні орел, на другій - вибагливий вензель великодержавної курви. На кону всі монети ставились «рєшкою» вгору.
Ребром монети-«біти» треба було вдарити так по стовпчику, щоб монети перекинулись «орлом» угору. Кілька разів бачив, як спритники з першого удару перевертали всі «рєшки» на «орла»! Як їм це вдавалося, я й досі збагнути не можу. Кожний бив до того часу, поки після його удару «рєшка» так і не перевернулась на «орла».
Якщо в «майки» я й не пробував змагатись, то у «коци» на кону, або на гроші «об стєночку» брався не один раз. Сильно не програвав, сильно й не вигравав. Бо грали на мідяки. Але то одного разу сталася халепа.

далі буде