Про зелені рундуки і "пожарку" (продовження)

Там, де стоїть «Дом семи повешенных»...
«Будинком семи повішених» називають Будинок Художника. Бо на головному глухому фасаді приліпили до муру сім, карбованих із металу, муз. Такий собі своєрідний монументальний гумор київських митців і архітекторів ...
Так от, там, де стоїть «Дом семи повешенных» стояв добрий цегляний будинок. На першому поверсі - булочна і кондитерська. Праворуч - хліб і булки, ліворуч - кондитерські вироби. Тобто цукерки-«подушчки» з повидлом всередині. Їх відпускали в кульочки, скручені продавцями із такого паперу, який на той час був під рукою.
На майданчику, де зараз скверик, ішла торгівля. Із землі і з кількох так-сяк збитих яток і шинквасів.
А внизу, по вулиці Артема і Великій Житомирській, пролягала урядова траса. Казали, що з настанови самого Микити Хрущова вирішили поставити пристойні магазини, тобто рундуки. Щоб вони прикривали тих убогих колгоспників з їхнім товаром. Щоб не було видно жалюгідних яток і прилавків просто неба.
Перекупок на київських базарах було зовсім небагато. Урки, злодюжки були у великий кількості. Але справжньої базарної мафії ще не було. Партія та уряд на той час ще не створили умов для її виникнення.
Що ж продавали прикиївські колгоспники? А купки картоплі, часом і відро; бурячки, морквинки, квасолю «стаканчиками», цибулю купками, рідше в’язкою. Якихось випатраних синюватих курчат: окремою купкою голова, шийка, ноги, окремо - пупок і печінка. Часом хтось виносив купку дрібних карасиків, ще живих. Чи прудких, як вужі, в’юнів, що намагались за всяку ціну вислизнути з торби; може якусь невелику щучку. Правда, одного разу, коли вже Сінний базар облаштували, бабуся Мінна купила доброго миня. Що я миня бачив уперше, то кинувся зразу його малювати. І той аркуш у мене зберігається - з темно-оливковим плямистим минем на світло-блакитній таці. Я його бережу, як доказ того, який Дніпро був чистий і швидкоплинний. Бо у брудній, повільноплинучій воді мині не водяться ...

далі буде