Гречана галушка (продовження)

Ми не полінувались і з великим зусиллям підняли сидіння. Там неймовірні, казкові скарби — німецький кинджал без піхов із свастикою на руків’ї, сяючий “срібний” пістолет, порожня кобура і розсип всяких набоїв із кулями, з кольоровими смужками і без них, короткі пістолетні набої із “золотими” тупоносими кулями. Ще дві нерозкриті бляшанки американської тушонки.
Я хотів взяти хоч один пістолетний набій з тупою “золотою” кулею.
Микола спинив мене.
- Не треба. Бо як узнають, то нам — гаплик!
- Хто взнає?
- Як хто? А хлопці? Зразу докажуть!
Аргумент був вагомий, і ми поспішили з великим таки зусиллям поставити сидіння на місце. Бо ми боялись, що водій ось-ось вийде з буфету.
Дарма боялись, бо водій не скоро об’явився.
Водій прийшов з буфету, досмоктуючи “подушечку”. Точно, що полуничну. Бо, крім легкого запаху алкоголю, аж до нас долітав аромат полуничної есенції. Він витяг із кабіни якусь ганчірку, протер нею підніжку. Та перш ніж на неї сісти, хвацько обсмикнув гімнастьорку і поправив широкий лискучий ремінь. А тоді обережно опустився на підніжку. Неквапно витяг біло-блакитну пачку “Беломору” і із насолодою запалив цигарку. Та не просто палив, а пускав кільця блакитного диму.
Поки він відвідував буфет і сидів на підножці і палив “Беломор”, дівчата більше половини пшениці вивантажили в зерносховище.
Водій все забавлявся з цигаркою, мружив задоволено очі і кудись перед собою посміхався.
- Дядю, - знов набрався я хоробрості. - У вас в кабине лежат на полу винтовочные патроны. Можно нам на память взять два патрона?

далі буде