Ігри "пожарки" (продовження)

Та дуже просто – я його вкрав із хліва кривого Хведота. Дідового сусіда.
Хата Хведота була перед нашою (дідовою) хатою.
Коли мій дід Никін на «заре коллективизации» втік із села, то Хведотова родина роками паслася в дідовому садку. Бо чотири сусідні села кращого саду, ніж дідів, не мали.
Тому, коли дід Никін у війну повернувся в свою садибу, Хведот страшенно заздрив дідові і ненавидів його. Казали, що то він під’южив людей, щоб діду не повернули частину присадибної ділянки. З яблуками та грушами на ній. Колгосп ту ділянку не доглядав. І на деревах тільки гусінь плодилась та на сусідні садки лізла.
В діда Хведота винаймали комірчину мій товариш Микола та його мати, вдова. Бо батько Миколи пропав на війні. Потім Миколина мати зійшлася з одним чоловіком і вони від Хведота перейшли жити у друге село. Та коли я приїздив, Микола завжди приходив до мене гратись.
А в Хведота на той час стались переміни. Його син, не знаю, як його звати, під час війни і після війни був десантником. З парашутом, казали, стрибав. Десь там воював у Західній Україні. Я розповідаю про це так, як чув, що люди біля колгоспної комори балакали. Казали, що Хведотів син геть став п’яницею, бо їм перед кожним боєм горілки давали.
То цей син-десантник привіз Хведотові невістку з дитиною. Дитині, не знаю, може кілька місяців. Зовсім мале. Невістка була тендітна, зовсім дівчинка, чорнява і дуже тиха. Я не чув її голосу, хоч хати були поруч. Люди казали, що вона єврейка. Одна вціліла з великої родини. Що була нікому не потрібна, то й пішла заміж за п’яницю-десантника.
Це був 47 рік. А він стрибав з парашутом десь в ліси. Саме дивне те, що всі на кутку про це говорили, а зараз я ніде не чую про десантників 47 року у Західній Україні. Казали люди, що той син Хведотів казна-чого понавіз, коли приїхав із молодою жіночкою і немовлям. Казали, що повно добра всякого в хаті. І що й у хліві чемодани поставив.
Ми з Миколою те все чули і вирішили піти і подивитись, що там у хліві стоїть. Сіли в кукурудзі і дочекались, поки Хведот пішов до млина до діда Никонора. Собака знав Миколу, то ми прослизнули із кукурудзи просто в хлів. Ніяких валіз там не побачили. Але дві речі нас вразили. Здоровенна Хведотова кішка притягла для своїх кошенят здоровенного рудого хом’яка. І внизу, біля стойки, де були граблі, коса, вилки і сапи, стояв фанерний ящик від поштової посилки. По вінця був насипаний великими світло-сірими монетами. Я й хвилі не вагався – срібні монети! Бо я вже такі бачив. І бачив, як їх розпилюють, вигинають, проковують і карбують на брошки. Я й хвилі не вагався – вхопив одну велику монету з самого верху: багато брати не можна, а пропажу однієї монети не помітять. Микола мені не наслідував. Сказав, що німецькі гроші йому ні до чого.

далі буде

Ігри та розваги "пожарки"

Але, щоб не відставати від мене, він схопив хом’яка, і ми вислизнули з хліву в кукурудзу. І погнали вниз на леваду ...

Короче кажучи, оскільки грали «до косточкі», програв я свого краденого долара. Більше я в той двір грати не ходив. А якщо приставав до гравців, то питав, чи грають вони просто чи «до косточкі».
Грали ще в «пувички». Де треба було «пувиці» (тобто ґудзики) загнати щелбанами в ямку. Ну, на асфальті в «пувиці» не зіграєш ...
Грали ж, звичайно у квача, у піжмурки, з маленьким м’ячем у «штандер».
Лазили по руїнах, витягали звідтіля арматуру. Розклепували її, приладнували до руків’я мідним дротом пласкі консервні бляшанки – і виходили наче справжні шпаги з гардами. Тими шпагами відчайдушно фехтували. Бо скрізь по кінотеатрах ішли всякі «Королівські пірати», «Залізна маска», «Три мушкетери». Наслідки, як самі розумієте, при фехтуванні заточеними залізними прутами, часто бували вельми сумні.
Перед початком тих усіх фільмів ішли титри: «Этот фильм взят в качестве трофея Советской Армией». Мене страшенно дивувало і, водночас, бентежило те, що фільми трофейні (значить, німецькі), а там все йдеться про англійців, американців, французів, індіанців ...

далі буде