yurlogvyn

Десь посередині довгого поля просто в балці стояла діжка на возі.
Моя сестра Майя на інші дівчатка, декому було лише по тринадцять, наточували з тієї бочки відро води. І з тим відром і битим металевим кухлем бігали до їздових і жниць. Десь ізранку, поки сонце не розпікало бочку, вода була прохолодна. Та вже під обід так нагрівалась, що ставала відворотною на смак, бо тоді в ній з’являвся присмак давно не чищеної старої деревини. За день біганини по полю з відрами води водоносам нараховували чвертку трудодня. На трудодень тоді давали 200г зерна. Але тільки після того, як здадуть хліб державі. Так дівчатка-водоноси заробляли за день 50 грам зерна.
Та повернімось до наших дурних забав. Коли вся вулиця від діда Якова Губи до сліпого Никанора вкрилась клубами пилу, почулось далеке і грізне гудіння. Дуже далеке. Ми водночас спинились. Що в селі стояла повна тиша, хіба десь гавконе собачка та закудкудаче курка. То ми змогли й точний напрямок незвичного гудіння визначити. Воно починало наростати десь аж на далекім початку Костянтинівки. Ще не дійшло до контори і колгоспного правління.
Не пам’ятаю, хто сказав:
- Побігли! Подивимось, що воно таке.
Гудіння посилювалось і наближалось. І Микола Вовк вирік:
- Чого бігти? Воно зараз тут буде! Чуєте? Вже біля контори!
Ще за хвилю ми зрозуміли — ревуть потужні мотори багатьох машин.
Не встиг Микола Пирогов щось сказати, тільки рота розкрив, як за пагорби викотився великий військовий “студбекер”.

далі буде