yurlogvyn

Саме студбекер подолав підйом на узвишшя. Внизу на всі боки відкривався неосяжний простір. Простяглись великі смуги золотавої пшениці. Якісь поперечні смуги зелені, певно буряків, латки городів, темно-зелені кути садків навколо хат. Найдалі за всією панорамою ланів, городів і садиб тягся далекий-предалекий ланцюжок ешелону вагонів. Враз над початком ланцюжка піднявся білий стовпчик. Він все розростався. То паротяг давав гудок. Але до нас звук не долинув.
Ми спускаємось швидко вниз, власне, котимось — водій вимкнув мотор. А там майже на обрії тягнеться, мов силка намистин, ешелон.
Коли я на початку семидесятих потрапив до музею ім. Пушкіна в Москві, то побачив дивної краси і простору полотно Ван Гога “Після дощу в Оверні”. Все як і під час моєї щасливої подорожі в Лєкарівку 1945 року. Далекі поля, клапті городів, купки дерев. І вдалині тягнеться потяг. Над ним простягся шлейф диму.
Біля кабіни знов закамешилися дівчата. Реготали, зойкали та щось шепотіли одна одній. Але я більше не позирав у їхній бік. Я ніяк не міг відірвати очей від далеких ланів, клаптів городів, куп дерев на садибах. І потягу. Тільки він цього разу поволі тягнувся у зворотньому напрямку, і над ним розпливався пасмом білий дим. З гори машина стрімко покотилась униз назустріч станції.
Перед дивною дере’яною спорудою був лише добрий дах на високих дерев’яних стовпах. Праворуч, між стовпами примостився ніби кіоск із віконечком, під яким знаходилась добра дерев’яна, широка поличка. А межи стовпами - дерев’яний поміст із товстих подовбаних плах.
Водій наказав всім злізти на землю і вже тоді заїхав на той пошарпаний і рипучий поміст. Тобто на ваги. Вистрибнув із кабіни і простягнув у віконце свій командирський планшет. За хвилю з кіоску, чи просто будки, вибіг чоловік, якийсь кособокий, і щось почав водієві доводити. Той хвилю помовчав, а тоді обклав його матом. Сів у кабіну і від’їхав просто до зерносховища. Голосно покликав дівчат.
- Ну, цыплята, разгружайте!
Тоді до мене і Миколи Вовка, а сам відчинив обидві дверцята кабіни:
- Смотрите, чтобы никто сюда своего носа не совал. Я пойду, пройдусь, разомну ноги.
Але чомусь нікуди не пішов, а просто до буфету.
Як стандарт того часу, в буфетах на вокзалах чи на станціях продавали 100 грамів горілки, на закусь давали цукерку. Як правило, полуничну “подушечку” або щось подібне.
Водій до буфету, а ми - зразу до кабіни. А в кабіні — просто на підлозі набої до рушниць і пістоля. Стойка-держак для рушниці була порожня.

далі буде