yurlogvyn

«Студбекер» мчав униз до містка біля старого мурованого млина. І зразу за ним виріс другий, а далі - третій. І пішло й поїхало.
Ми щодуху відскочили на узбіччя шляху, ледь не подерши наші убогі штанці об колючу дерезу.
Мить — і перший студбекер пролітає повз нас. Обдає сумішшю солодкого бензинового чаду і легкої гіркоти ґрунтового пилу.
А студбекери всі нові-новісінькі, темного оливково-зеленого кольору. Ніде жодної подряпинки, жодної пом’ятини.
Між потужними машинами однакова відстань, немов хто рулеткою відміряв. Курява клубочиться між машинами, та вони не втрачають чіткості інтервалів. Вантажівки все пруть і пруть розбитим курним шляхом.
Швидко і дерева в садках, і подвір’я біля шляху наповнюється густою рудою імлою.
Микола Пирогов заходився рахувати машини. Але швидко збився. У мене теж нічого не вийшло. А машини все виринали й виринали із вохристого пилу.
Ми заціпеніли в якомусь трансі, приголомшені і кількістю машин, і грізним гудінням моторів.
Тож навіть не схаменулись, як повз нас промчала остання машина. Люди, що лишились по хатах біля шляху, говорили про ті студбекери. Та більшість людей їх не бачили, бо працювали в далеких від шляху ланах. Тому ніхто нічого не міг пояснити.

далі буде