Будинок з крилатими чортами (продовження)

[yurlogvyn]

Спочатку дозрівали яблука і груші. І тоді починався збір солодкого врожаю. Найкращі яблука, як говорили насельники Софійського заповідника, йшли на стіл президенту. Але, як я тепер міркую, Заболотний багато собі не хапав. Просто йому відбирали найбільші, найкрасивіші та найдухмяніші. Головний урожай зажилювали всякі господарники Академії. Таке гарне слово – «начгосп». Їх була ціла купа при Академії. Ходили всі в кітелях, у френчах, звичайно, без погонів. Але при орденських колодочках. Хоча я чув, бо багато часу крутився на Софійському подвір’ї, як роботяги між собою злостиво говорили, що ті орденоносні начгоспи або були інтендантами, або сиділи всю війну в Ташкенті. Це я добре пам’ятаю, як раз по раз, крізь зуби, цідили убогі Київські роботяги: «У суки, в Ташкенті хером груші околачівалі, мічурінці!»

Коли найсоковитіші і найбільші яблука і груші були «реалізовані», залишки відважували науковцям, бібліотекарям, аспірантам та іншим служителям заповідника.

А ми, хлопчаки, ще з місяці півтора чекали поки дозріють волоські горіхи. Адже багато гілок нависало над стіною над сараями нашого двору. Спритніші і вигадливіші хлопці з нашого двору робили гаки з товстого дроту. Вилазили на дах сараїв, чіпляли дротом гілки і зривали, зісмикували з них горіхи. Ще в зеленій соковитій шкарлупі. Потім злазили на бруківку двору і починали цеглинами трощити заповітну здобич. Після того здобутку половина хлопчиків ходили з коричневими пальцями від соку горіхової шкарлупи. Наче йодом помащені були пальці.

Ну, а ті горіхи, що достигали до повної кондиції на гіллі в Митрополичому саду ну, не відомо куди йшли. Бо нікому їх не продавали, як той залишок яблук і груш.
далі буде