Птахи (продовження)

Тоді в Києві де тільки не мостились голуб’ятні! Де на полях, де на невисоких дахах і горищах, а також і на високих дахах. І виглядали пташині халабуди часом більш естетично, ніж сучасні велетенські одоробла наших скоробагатьків-жлобів. Дорвались нуворіши до «зелені» і шмалять на неї оцей «архітектурний» жах! Стоять «вежі» навколо всього Києва наче сторожові циклопічні вишки в зоні особливого грабунку!..

Голубів-«дикарів», як ото скрізь їх повно у Києві сьогодні, маже не було й видно. Голуб’ятники слідкували, щоб їхні голуби не вироджувались, не парувались із безпосередніми бастардами. А порід тих голубів на базарі продавалось і купувалось ніяк не менше, ніж на сучасних престижних виставках цієї птиці. Величезна кількість тих назв. Але забув, забув геть усі. Бо все забуває людина. Тільки ніколи не забуде, як плисти, якщо навчилась плавати. Все інше – забувається. І імена, і прізвища, і обличчя коханих. Довше пам’ятаються обличчя ворогів і кривдників. Але й вони, з часом, розпливаються в імлі часу ... Все людина забуває, якщо вона в цьому не вправляється, чи свідомо, чи через обставини. І здається мені, що найлегше забувається материнська мова ... Особливо її з великою радістю забувають нові насельники міст ... Так то, пильно стежили голуб’ятники, щоб ті іїхні породні голуби не мішалися з «дикарями». Якщо в голуб’ятню згаря проводила «дикаря», то хазяїн відривав йому голову. Отак підтримували чистоту породи у своїй голуб’ятні. Якщо ж твоя зграя переманила чужого доброго голуба – о!, це вже була здобич. Ну за ним приходили ті хазяї, чий голуб попав у полон. І починались перемовини про викуп, чи про якийсь обмін. Бували і погрози, і шантаж, бували й бійки. А що ще гірше – пускали в хід «пьоришкі», саморобні фінські ножі. Таке траплялось при дуже великих ставках і ґешефтах ... На щастя, я був свідком лише звичайного мордобою. При мені ані лезом, ані кастетом ніхто не розмахував ...

 Ще на тому кутку Житнього базару продавали співочих птахів.
далі буде