Птахи (продовження)

За Художнім інститутом вулиця Смирнова-Ласточкіна (Вознесенський узвіз) спускалась вниз стрімкою бруківкою і вузеньким хідником.

Лівий бік, впритул одне до одного, закривали дощаті паркани та одноповерхові будиночки. Якщо зазирнути в щілини парканів, то за ними невеличкі подвір’я з обов’язковими сливами, яблунями, вишнями та абрикосами. І зараз ж униз глибоке провалля на вулицю Петровську. У самім низу Ласточкіна-Смірнова (Вознесенського узвозу) стояло кілька добрих цегляних будиночків дво- та одноповерхових. Точнісінько так, як десь на Кавказі – коли подвір’я одного кінчалось дахом іншого, нижнього будинку.

І на хіднику і на бруківці завжди людське камешіння. А щоб згори нас наздогнали, чи пробібікали (тоді сигнали ніхто не відміняв!) нам у спину якась легко вушка, чи наша, чи трофейна, на пам’ятаю і одного разу!...

А от що траплялось найчастіше, коли ми спускались до самого низу вулиці, то це прориви каналізації. Сіро-жовта жижа із розбовтаних, необроблених фекалій спливала кудись аж на Нижній вал. Річ була такого аромату і такого вигляду, що мене й досі всього пересмикує від однієї згадки про ті випадки.

Коли спустився до самого низу, то там праворуч, біля кузні стояли візники зі своїми упряжками. Вози – великі платформи на колесах із гумовими шинами. А коні – велетенські німецькі, трофейні кроні – ваговози. Одні казали, що то першерони, інші – що барбансони. Здоровенні-здоровенні ваговози із кошлатими ногами. Біля копита ті кошлатості обмерзали снігом та бурульками і здавались розміру слонячої ноги. Ще навесні, у березні 1952 року, злежалий сніг і кригу, надовбану з хідників двірниками, вивозили тими кіньми з центру міста.
далі буде