Птахи (продовження)

Особливо ж мені запам’ятався наріжний будинок високими і широкими маршами сходів. І завжди холодом, не зважаючи на погоду. Чи холодна зима, чи спекотне літо. Дивний будинок ... От цікаво – а як там банкірам ведеться? Чи не з’являються за сейфами привиди пухлих сиріт?

Далі, тільки навпроти, навкіс від «холодного дому», стояли такі ж самі будинки двоповерхові та на півтора поверхи, як і на правому боці вулиці. Найбільший, на два з половиною поверхи, темний, обшитий старим почорнілим деревом, стояв там, де зараз бляшаний храм за проектом Лариси Скорик та К°. А в дворі темного будинку знаходився магазин-склад палива. Продавали там дрова та вугілля.
Коли Київ перевели на опалення газом, склад прибрали. І на його місці спорудили дерев’яний шалман. І пофарбували той шалман у яскраво-зелений колір. Видно, що хотіли зберегти стиль зелених рундуків Сінного базару. У самій споруді склепили шинквас і полиці для пляшок з винами, типу «Плодово-ягідне», «Біле-міцне», «Портвейн 77» та іншими подібними марками. Але головне «пальне» закотили в діжках. Звалось воно просто «вином» або «чорнилом».
Наливав у «стакани» те пальне, для «сугрєва душі», Жора. Мордатий і кульгавий. А перед ним, на тому ж самісінькому місці, у дров’яному складі був худий, довгоносий із більмуватим оком. І теж, як і Жора, кульгавий.

Жорин зелений шалман називали «зеленим змієм». Жінки з навколишніх будинків і провулків Жору люто ненавиділи. Бо хоч раз та доводилось їм своїх чоловіків або синочків витягати із «зеленого змія». Особливих подробиць тих конфліктів я не знаю. Бо заходив тільки різ чи два. Та й то не пити, а щоб здибати знайомих. Адже навскіс від «зеленого змія» Жори наша Альма-матер – Художній інститут ... Жору з чіткою періодичністю – стипендія, зарплата – відвідували і студенти і їхні наставники. Викладач марксизму – Леонід Урбансський, так той вчащав туди і коли була зарплата, і коли не було зарплати. До Жори теж заходив його колега по фаху, один із викладачів-алкашів. Бувало, закладають за комірець, а діл, як розважитись? Співати не вміють, говорити нема про що. Тоді вигадали – «буцатись»! Стануть один проти одного і починають лобами стукатись – «буцатись» Отакі були розваги наших марксистів.
далі буде