Кольори дзвіниці (продовження)

Пам'ять підступна штука, а часом і справжній шахрай. Те, що було дуже давно, вона неймовірно наближує. Те, що трапилось недавно, вона відсовує бо-зна куди. А речі, які раніше і не могли існувати, вона подає так, що вони існували від віку чи від вашої свідомої пам'яті. От наприклад, тільки вчора, 23/У 2001 я взнав, що до 1954 по радіо було заборонено передавати прогноз погоди. Але й тоді, коли дозволили прогноз погоди, багато років ще не дозволялося оголошувати напрям і силу вітру!.. А ви це знали?.. Це я до того, що я не пам'ятаю якихось залізних частин у тих велетенських дерев'яних риштуваннях, що вохристо-сірим футляром охопили всю дзвіницю Софійського Собору. Від оббитого низу з викришеною цеглою до замазаних рудим суриком золочених мідних листів бані. Але думаю, що все ж залізні труби і штаби були. І не пам'ятаю, чи перевіряли в батька дозвіл на відвідування дзвіниці. Дуже вже часто тоді треба було показувати всякі папери та посвідчення. Так чи не так, але на риштування навколо червоно-рудої бані страж у синій мільтонській формі нас не пустив. Тут треба пояснити тим, хто нічого не знає про сурик. Коли почалась війна, зразу був наказ - всі золочені бані на всіх церквах зафарбувати суриком.
Бо золоті бані навіть у безмісячну /!/ ніч концентрували на собі астральне світло і послуговували чудовим орієнтиром для німецьких штурманів.
І так простояла Свята Софія і її дзвіниця, зашмаровані тим рудим суриком до тієї миті, коли почалась підготовка до бучного святкування трьохсотріччя Переяславської ради. Почали готуватись заздалегідь. Постало питання про золочені бані. Тому тепер перевірені робітники під наглядом перевірених наглядачів дерли сталевими скобелями сурик разом із позолотою аж до червоної міді, що нею, мов лускою, була покрита баня. Ту нашкрябану фарбу разом із позолотою і стружками міді пакували у чорні металеві контейнери і відправляли до Ленінграду на монетний двір. Потім з Ленінграду прислали золото у тонюсіньких-претонюсіньких листочках і ними вже золоти й баню дзвіниці.
Я не знаю, чи сам батько визвався, а чи йому сам президент Академії архітектури Заболотний доручив цю справу. Тільки батько, ще дерева стояли голі, почав готуватись до діла. Для початку він дістав десь доброго трофейного картону і чудового олександрійського паперу для акварелі. Потім йому пощастило добути кілька пластинок столярного клею. Він їх порозбивав у коридорі сокирою. Так йому довелось лупити обухом по плитках, що аж сусіди на той гуркіт двері повідчиняли - а що там сталось? Розбиті кусники клею батько всипав до бляшанки з-під американської "свіной тушонкі" і залив водою. За добу кусники клею набрякли. Тоді на малім вогні "кєросінкі" довів їх майже до кипіння і вони плавко розчинились. Поки клей розігрівався і розчинявся, сморід від нього заповнив весь наш темний коридор і поглинув усі інші запахи.
Батько швидко і рівненько пласким пензлем прокривав клеєм картонки і миттю до них ліпив аркуші паперу. І швидко-швидко розрівнював чистою ганчіркою. Потім планшети лежали під великими стосами книжок. Паперу і книг у нас і тоді було доволі. А всього іншого, абсолютно всього, велика нестача.
Коли планшети добре висохли і ніде не пожолобились, батько на них легенько і гарливо промалював ліпнину і архітектурні деталі всіх ярусів Софійської дзвіниці. А на аркушах звичайного креслярського паперу він зробив те ж саме, але дуже ескізно. Оці аркуші ескізів батько прикріпив до твердого картонного планшета і я носив його на риштуваннях.
Крім товстенних покарячених лип, квітнучих груш і яблунь, мені ще подобалось малювати просто древні мури Софії, їхні дивні візерунки із цеглин-плитниць, рожевого тиньку і темних плям дикого каменю. А от наважитись на малюнок сліпучо білих мурів, синіх глибоких тіней і рудої бані в мене духу не вистачало. Така вже була Софійська дзвіниця світла
та велетенська.
Та от тепер, коли ми з батьком, мов дві мурашки повзли все вгору і вгору по рипучих риштуваннях я побачив, що дзіниця зовсім не біла. Її тиньк де світло-сірий, де рудуватий, де жовтавий, а де й наче злиняло зеленкуватий! Тиньк дзвіниці за роки просяк пилюкою, в заглибинах крутої ліпнини було повно бруду, навіть траплялась якась травичка. Скрізь побілка була в тріщинах, відставала цілими шматами. З під тих відпадаючих лусок побілки проглядали шматочки синього і блакитного кольору, зелені прошарки тиньку, чорний і червоний колір.
далі буде