Кольори дзвіниці (продовження)

[yurlogvyn]

Біля кожного такого виходу фарби з-під горішнього шару батько спинявся. Витягав із нагрудної кишені гімнастьорки гострого скальпеля і починав ним обережно розколупувати навколо того кольору. Старим стертим помазком промітав крихти вапна і бруду. Часом і палець слинив і проводив ним по тмяному клаптику фарбованого тиньку. І зразу ж на якусь мить фарба оживала - зелена, синя чи червона. Батько тягся навшпиньки і, тримаючись однією рукою за скабкувату дошку, другою рукою зі скальпелем розколупував звиви ліпнини. Крейда сипалась йому в очі. Він струшував головою, мружився, але продовжував колупати. Зрештою опускався, протирав очі. Тоді брав у мене планшет і ретельно записував на малюнку де який колір. І в якому шарі пофарбування дзвіниці той колір знаходився. Бо дзвіницю за всю її історію фарбували кілька разів. А от шість чи сім разів - не пам'ятаю. У других місцях батько навколішки пролазив під поруччям, лягав на брудні дошки і таки добувався до цікавого куточка.
У неділю ми з батьком пролазили на риштуваннях цілий день. До самої темряви. Тільки на обід спустились, щоб посьорбати пшоняного кандьору та порозкошувати смаженою цибулею із ліверною ковбасою "собача радість". І запити все тим самим яскраво-рожевим "клюквенним" киселем.
На риштуваннях у неділю робітників не було. Тільки на самісінькій бані, захищеній фанерними запонами з усіх боків, дерли сталевими скобелями рудий сурик. Разом із позолотою минулих епох.
І з якого б боку дзвіниці ми не знаходились, якщо я підводив очі вгору, то бачив високо над нами кого-небудь із охорони. Поки батько не зауважив.
- Чого ти зазираєш, як курка на сідало? Ці архангели можуть подумати казна-що. Більше не дивись на них. Чуєш?
- Ага. А чого - архангели?
- А того, що архангели охороняють людські душі.
Ми так були закручені роботою і пересуванням по цьому лабіринту риштувань, що не було часу подивитись униз на площу Богдана Хмельницького, на саму Софію і на наше подвір'я на Стрілецькій. Батько поспішав, щоб встигнути якомога більше до сутінок. Зрештою ми таки піднялись на самий верх риштувань четвертого ярусу дзвіниці. Отут змогли вже роздивитись на всі боки. Дивно виглядала площа Богдана Хмельницького з цієї височини. Вона зменшилась неймовірно. Наче посунулась на бік зі своїм іграшковим монументом, тонкими нитками трамвайної колії, червоними іграшковими коробочками трамваїв, що бігли по блискучих ниточках колій, з купками людей, дійсно таки мурашиних розмірів.
Але найдивнішим відкриттям для мене став вигляд крутої вулиці Калініна. По ній узимку ніхто з найвідчайдушніших хлопців не наважувався на ковзанах спуститись із самої гори. Всі тоді катались на ковзанах-снігурочках, бо вони йшли не тільки по кризі, а й по притоптаному і закрижанілому снігу. А тут, стоячи на розі східного і південного фасаду і заглядаючи вниз, я просто не зміг її впізнати. Ні, звичайно ж, всі будинки я впізнавав. Але з дзвіниці ця крута вулиця виглядала абсолютно пласкою. Від тих досліджень у мене до сьогодні лишилось два яскравих моменти, такої ж сили, як і тоді, - це чорні хвостики на горностаєвій мантії князя Володимира і пласка, без найменшого ухилу, вулиця Калініна!..
Ще кілька разів батько брав мене з собою на риштування дзвіниці. І все з тим самим запалом він залазив у найвужчі закутки, розколупував скальпелем, промітав помазком, протирав пальцями, навіть нюхав тиньк. І все-все ретельно записував на ескізних контурах всіх фасадів дзвіниці. Зрештою, дійшла черга до контурів на планшетах-оригіналах. Він розставив їх у ряд по чотири і почав розмальовувати відповідно до тих кольорів, які знайшов під зовнішньою побілкою.
У батька виходило три варіанти.
Перший, найглибший шар пофарбування був глибокого кобальтового блакитного: кольору з білою ліпниною.
Другий мав синьо-зеленкувате тло, щось на зразок "морської хвилі" з багатоколірною ліпниною. В розфарбуванні ліпнини старі майстри завжили багато жовтаво-золотавої вохри. Цей жовтий колір поруч із бірюзовим тлом стіни сяяв, наче справді золотий!
І третій варіант батько зробив з глибоким ультрамариновим синім тлом і білою ліниною, яка в певних місцях була ілюмінована золотистою вохрою. Саме так, як свідчили записи на ескізних аркушах, що я їх тягав на риштуваннях.
А другий варіант так буяв насиченими фарбами. Навіть ті крихти червоного тиньку, які вдалося знайти на ліпнині рушників, тепер на ескізах запалали червоним вогнем візерунку на білих рушниках. Всі три варіанти розписів дзвіниці справляли враження якогось свята і веселощів. Це тепер я розумію, в батькових акварелях була потрібна для архітектури геометрична точність і, водночас, справжня кольорова насиченість і напруга. Чого в акварелях інших архітекторів (я про колір) або немає, або вона імітується за рахунок навмисної деформації будови і тону.
Коли всі три серії добре підсохли, батько зв'язав цей великий і важкий стос линвою для білизни, випер його собі на плече, мов валізу, і поніс до Академії.
За день чи два була рада. І після неї він повернувся геть чорний лицем і мовчазний. Домашні його ні про що не питали, а він зразу після події нічого не говорив.
Завтра - завершення історії