Склярі (продовження)

[yurlogvyn]

Я знав батька Славка, мого однокласника, сержанта пожежної команди. Він бив важким солдатським ременем із п’ятикутною зіркою на пряжці. Тією пряжкою можна було легко вбити, якщо поцілити у скроню. Сержант лупцював свого вертлявого і схильного до всіляких шкод сина, мов скажений. І не раз, і не два. А жили вони утрьох – Славко, мати і батько на Смірнова-Ласточкіна у високім, як на той час, холоднім цеглянім будинку. Саме той, вже згадуваний мною, де зараз банк, а в 32-му і 33-му роках там був накопичувач для “куркульських” дітей. Ну, це тих дітлахів-селюків, що підібрали на вулицях “матері городов руських”. Старі дуже люди, які жили в тому закапелку Верхнього Міста ще в кінці 50-тих, казали, що дітей туди звозили цілий день. Але їсти їм не давали. І хто з них дотягував до ранку, того відвозили “в пріют…“ Куди відвозили залишок – ніхто не знав. Такі собі легенди старого Києва…

Отож, після фізичного покарання чи словесного прочухана своєму дитяті, батьки витягали дорогоцінну чи троячку, чи п’ятірку. А на троячці був намальований парашутист-десантник. Була блакитно-зеленкуватого кольору. Тоді батьки розбишаки тьопали на базар до “закусочної” і вже звідтіля вертались із майстром віконних справ. І під прокльони і лайку між двома дамами, одна з яких була власницею розтрощеної шибки, а друга – матір’ю винуватця, скляр вставляв у рамку скло. Обережненько його зафіксовував малесенькими гвіздочками. Він по одному брав їх із зубів. Ну звичайно, якщо в того скляра залишилися ще передні зуби і він ними міг прикусити дрібнесенький гвіздочок. Далі майстер виймав з глибини кухвайки, з якоїсь безрозмірної кишені, промасляну ганчірку. Розгортав її і тоді з’являлась грудка сіро-жовтої замазки. Ніяких, як ви зараз добре розумієте, герметиків для заповнення щілин, тоді не було. І кожний майстер-скляр мав свою власну таємну рецептуру замазки. І коли він тією замазкою зашпакльовував щілини між склом і деревом, то запевняв, божився, присягався, що так, як він зробив на оліфі, алебастрі на крейді та на якомусь клею, то вона не один рік протримається. І ніде й лусочки не відпаде, ніде й найменшої на ній тріщинки не буде. “Залізна замазка! – повірте мені!” – присягався умілець.
далі буде

Comments

[gvynt]

Колись давно, коли я був малий, а дерева були до неба, ми з хлопцями жували віконну замазку. На межі 80-х та 90-х ми, діти інженерів-жебраків, не мали змогу жувати жуйку, тому виколупували з вікон під'їздів наших панельок 1985 року зведення віконну замазку, і жували її. Мені здається, що то був мій винахід, і я пишаюся тим :) На смак чиста замазка була чимось середнім між чорною смолою (яку ми теж жували, але від неї чорніли зуби), та пластиліном (який жувати було неможливо), але із замазки майже вдавалося надувати кулі. Краплина вишневого варення у замазці нівелювала усі її недоліки.

[yurlogvyn]

:)))) Який несподіваний досвід і спогади! :)))