yurlogvyn

Стоїмо ми над самою водою, на слизькім розмоклім березі. І перед нами протікає сіра, важка, плинна череда крижин, крижинок, темної пористої крижаної каші. Сіре низьке небо. Темний, сірий, аж чорний вузькою смугою закриває низький обрій Труханів острів.

Сіре вітряне небо з біжучими хмарами і пливе і пливе, суне брудка крига. Аж в голові починає крутитись, якщо довго дивитись в один бік. Де окремі крижини, метрів по 7-8, де суцільна, якась наче жовтава, крижана каша.

В проривах між крижинами – коричнево-чорна, наче дьоготь, вода. А де крізь неї просвічується грань зламу криги, вона здається наче золотавою. Мов міцно заварений чай.

З крижаної каші, що терлась об берег, хлопці своїми «остями» вихоплювали якихось окуньків, верховодок, пліточок, ще якихось рибок, я їх назв і не пам’ятаю. Не знаю, чи хтось сьогодні ще згадує, як ми тоді вихоплювали поглушених рибок із крижаної каші. Чи сниться комусь ще Дніпро з чередою плинучих крижин?..
далі буде