yurlogvyn

А насправді там ішла безнадійна війна тих, хто не хотів віддати свою землю, своє майно і своїх рідних в «совєтскій общак» і державне кріпацтво, проти тих, хто кулею, колючим дротом і пайкою наводив новий порядок. А людей, які туди приїздили не примушувати людей жити по-новому, а займатись своїми нейтральними справами, не чіпали. Їх не чіпали, не дивлячись на те, чи були вони росіяни, чи євреї, чи українці-східняки, чи ще хто ... Щоправда, таки і в батька там були пригоди через той загальний страх, який породжували криваві зіткнення. Одного разу вони удвох із Юрченком чапали двадцять кілометрів нічними манівцями десь під Дерманню. Бо їх ніхто не пускав до хати переночувати у тих селах і хуторах через які вони проходили. А в них ще й, до всього, при собі була архітектурна лінійка. Такий дивний інструмент для обмірів архітектурних споруд. Побудований на принципі штирьової антени, що посегментно витягується назовні. Кожен сегмент по 1 метру. Архітектурна лінійка у футлярі схожа на фаустпатрон. Чи на сучасну «муху», якою так добре у Першу чеченську війну збивали вертольоти із спецназівцями. А робив ту лінійку, унікальну на той час, знаменитий архітектор-макетник Юхим Максимович Даниленко. Він мешкав у самому Софійському заповіднику у малесенькім-малесенькім будиночку впритул до гаражів. А вікна його «хатки-рукавички» виходили в прекрасний Митрополичий сад.

Я оце років тому три пішов через весь заповідник до Митрополичого саду. А його нема. Вирубали. А колись сад буяв за Митрополичим будинком. З того саду і почалось моє натурне малювання. Вже по-серйозному. Бо я, починаючи з 48 року малював з натури. І першою моєю моделлю була побілена груша. Вона буйно зацвіла в кінці квітня місяця. Я взяв у Антоніни Сергіївни, це жінка Юхима Максимовича, невеличкий стільчик. У Даниленків все зроблено власноручно Юхимом Максимовичем. І віконниці, і шафу, і етажерки, і стіл, і стільці, навіть крісла. Одне крісло і зараз у мене стоїть. Тільки поламане. І зламалось воно не від часу. Бо якось до мене заскочив один журналюга, дуже сучасний і розкутий. Та й гепнувся на те крісло з розгону своєю здоровенною дупою. А крісло було з повоєнних років, пісних і прохолодних. То й не було розраховане на такі сідниці! ... Стільчик я поставив на стежечці, обсипаній білими і рожевими пелюстками. Дивний стільчик – сидиш на ньому і так тобі зручно, що ти його й не відчуваєш.
далі буде