yurlogvyn

Але, врешті решт ми спустились у глибоченний, чотирьохметровий підвал на вулиці Стрілецькій 7/6. Це здоровенний, із доброї цегли, будинок на цілий квартал від Георгіївського провулку до вулиці Поліни Осипенко (тепер їй повернули стару історичну назву – Стрітенська). Будинок, повторюю, з доброї жовтої цегли. Чи з ніжинської цегли, чи з цегли київського цегляного заводу на Сирці, не можу сказати. Височенний, як мені на той час здавалось. І з глибокими підвалами. В одному кінці будинку, просто поруч із Георгієвським провулком, нам дали кімнатку – 16 кв.м. На тата, на маму, на бабусю Мінну і на мене. А ще через рік наша сімейка збільшилась – народилась моя сестра. Отако, вп’ятьох всі ми й жили в тих катакомбах. Мати жартувала про нас із сестрою: «Це мої діти підземелля». Батько спочатку працював у Діпросільбуді, а потім вступив до аспірантури в Академії Архітектури.

Тоді на подвір’ї Софійського заповідника знаходилась Академія з усіма її службами. Правив Академією, був її президентом, знаменитий чоловік – Заболотний Володимир Гнатович. Дивна персона. В якому плані? Абсолютно сталінський, номенклатурний кадр. По його проекту збудували Верховну Раду. За неї він одержав сталінську премію у 1940 році. За його проектами збудували багато об’єктів, що були обличчям сталінської архітектурної естетики. І в той же час він прекрасно розумівся в професійному і народному українському мистецтві.

Зрештою, саме Заболотний, а не хто інший започаткував у своїй вотчині, Академії Архітектури УРСР, фундаментальне видання по історії Українського мистецтва. У 6 томах у 7 книгах. Правда, останні книги вийшли вже після його смерті.

І підібрав собі в Академії цікаву команду науковців. З цих людей я знав тих, хто безпосередньо, був знайомий з моїми батьками. Сталось так, що я не тільки крутився в них під ногами, а й прислухався і приглядався до того, що вони робили. Дещо з тих часів запам’ятав, а що й геть забув.
далі буде